— Та ти молодець проти овець, а проти вовків зараз збаранів, — сказала, відсапнула і сіла. — А про що ви хочете балакати, панове?
— Та ми не так хочемо, як мусимо. Полковниця Нечаєва з голови нам не сходить.
— Гарна паня!
— Не перебивай!.. Не дай, Боже, якого припадку, то я спокійної смерті не мав би — така жінка, такого роду дитина!
— Ангел, а не жінка, херувим! — зітхнув Босаковський.
— Херувим чи серафим, а треба з нею щось робити, діло ясне, — притакнула Устя. — А куди ж ви її хочете везти? У Бихів чи куди?
Улас почухав чуба.
— У Бихів — ні, а куди, то й не знаю. Коли б не спішилася, то найкраще, щоб пересиділа в нас.
— А що, не казала я, — засміялася Устя. — Хрінові троянда запахла, та не буде з тієї муки хліба. Хоч як я такій гості рада, а все ж таки треба її до Чигирина або хоч би до Сміли відвезти.
— Треба! — притакнув Улас.
— Треба! — і собі згодився Босаковський.
— Але як? — спитав Помело.
— Справді, як? — зажурився Улас.
І як п`ятеро билися з думками, відчуваючи велику відповідальність за долю гетьманської доньки.
Аж озвався Босаковський:
— Та що ж, братця, будемо пробиватися, хто шаблею, а хто головою, або й обома нараз. Є нас три: я, Помело та Борис. Гадаю, що може нам Улас двох-трьох синів відпустить, по дорозі може ще яких надійних людей підберемо і так якось, з Божою допомогою, доставимо нашу полковницю до Чигирина, або й до Суботова — де краще. А по дорозі може ще й на слід Марусі попадемо, хто його зна.
Босаковський сказав це, але якось ніхто йому не притакнув. Помело на бандурі бренькав, ніби в неї поради питав.
Так мовчали вони добру хвилину. Аж озвалася Устя:
— Нема що казати, лицарі то ви славні. На власні очі бачила, як билися. А все ж таки головою муру не проб`єш. Попадете на ворога вдесятеро сильнішого — і що тоді?
Те «що тоді?» повисло над ними, як камінь над головою. Навіть Босаковський, такий сміливий і бадьорий звичайно, похнюпився тепер.
— А що ж ти нам радила б, Усте? — питав Улас.
— Куди не пройде лев, туди лис перекрадеться. Тут хоробрості мало, хитрості треба.
— То правда. Тут без хитрощів не обійдеться, — притакнув Помело.
— Правда, — згодилися Улас і Босаковський. — Але чорт його батька зна, що б тут таке придумати! Не поведемо ж Нечаєвої так, як вона є.
— Ніхто навіть знати не сміє, що це вона.
— То тоді перебрати треба. Але як?
— За козака — ні, бо завродлива.
— Завродлива.
— То що ж нам робити, панове?
— Що нам робити? — питалися, і ніхто не відповідав.
Помело знову став свою бандуру всіма пальцями торкати, а тоді
обі долоні на струни поклав і промовив:
— Знаєте ви що? Переберемо нашу полковницю за черницю. Одяг візьмемо з того харциза, що його Босаковський зловив. Люди чули про тую черницю, що то лихо приносить, і будуть від нас утікати. А якби хто й чіплявся, то вона мовчатиме, а ми скажемо, що з ума зійшла, нічого не знає й не розуміє.
— Добре ти радиш, брате! — втішився Улас. — Полковницю переберемо за черницю, а ти за бандуриста будеш. Скажемо, що як до неї приступає, то її своєю грою втишаєш. Але що ми зробимо з Борисом?
— Борис за візника буде.
— А Босаковський?
— За батька черниці.
— За дядька, мої панове, за дядька, — поправив їх Босаковський. — Скажемо, що черниця збожеволіла, як харцизи на монастир напали, а тепер її дядько додому відвозить. Полковниця і так маломовна, неважко їй буде мовчати та дивитися кудись, Бог знає куди.
Всі згодилися на те, а Устя рада була, що не переберуть Нечаєвої у чоловічу одіж, бо це гріх.
— А в черничу рясу можна? — спитав Улас, бо він усе любив щось жінці наперекір сказати.
— Авжеж, що можна, але з осторожна, — відповіла Устя. — Тоді, як другої ради нема.
Улас Босаковського злегка ліктем торкнув.
— Бачиш яка! Ти їй слово, а вона тобі два.
Але Босаковський нічого не відповів. Він задивився на Устю й Уласа. Просто Филимон і Бавкида, тільки сварливі.
— Так, значить, на тім і стало? — спитав по хвилині.
— Авжеж, на тім. Це ж люди говорили, а не качки крякали, — відповіла Устя.
Улас знову торкнувся Босаковського ліктем.
— Ще трохи, і вона й тебе стане кусати.
— Авжеж, що стала б, коли б він був такий поганий, як ти. Але пан Босаковський чемний.
Босаковський піднявся з місця.
— Спасибі, що мене за такого тримаєте, паніматко. Постараюся доказати, що не лиш чемний, а й не зовсім дурний. Грубником зробите мене в султановім гаремі, якщо я нашої полковниці щасливо не завезу додому!
13