— Чи раз.
— Видно по тобі. Недаремно ж ти так славно черницю удавав, мій пане.
— Мені все жінок доводилось удавати.
— Придалося, що?
— Не дуже, — всміхався хлопець.
— А за що ж тебе, чоловіче добрий, з академії прогнали?
— За жінку.
— Ага. А за чию?
— Та за дякову. За малинську дячиху.
— Ось який ти!
— Та я такий, як і інші: не гірший і не кращий, лиш вона чортова баба.
— Розумію: побили Хому за Яремину вину.
— Щось наче б так. Вередлива була. І те їй давай, і друге принеси, хоч із коліна вилупи, а щоб було.
— Розумію. Та вона тебе, значить, на слизьке загнала.
— Еге ж, але після останньої пригоди, на Уласовім хуторі...
— Ти вже поправишся, правда?
— Поправлюся, щоб я так здоровий був, що поправлюся, бо ви мене таки здорово побили.
— Не зашкодить. Спливе по тобі, синоньку, як по гусці вода.
— Сплине, але ж і боліло!
— На те, бач, і б`ють тіло, щоб воно боліло, та щоб удруге не кортіло.
— Удруге я не дурний.
— Чому б то ні!
— Богом живим клянусь, що вдруге з харцизами не піду, щоб вони мені золоті гори обіцяли.
— Поживемо, побачимо. А тепер ти мені про Малин розказуй, і тільки, чуєш, не бреши, бо я кумедій і лицедій не люблю. Як б’ю, то б’ю направду, то також не на жарт.
— Ви мені цього і не згадуйте, — сам бачу.
— Отож і відповідай на мої питання.
— Слухаю.
— Давно в Малині бував?
— Днів тому десять.
— Що робив там?
— В одного купця найнявся.
— Щоб послужити часок, роздивитися, де що стоїть, а тоді...
Тут Босаковський зробив злодійський знак рукою.
Хлопець понурив голову:
— І таке буває.
— То ти, значить, з тих, що в чепці родяться, а на посторонку гинуть.
— Пане мій! Хто з нас знає, яка його смерть чекає?
— Добре. А чи не чув ти про дівчину в Малині, що Марусею Богатьківною її звуть.
— Сотника Богатька дочка?
— Еге ж.
— Або мені позакладало, щоб я про таку красуню не чув. Не тільки чув, а й бачив.
— Де бачив?
— А в кушніра. Того, що її від харцизів відкупив.
— І тепер вона в нього?
— Ні, в одному дворі... Її, знаєте, (хлопець озирнувся та голос притишив), схопили, як то часом із гарними дівчатами буває...
— Кажи де?! — крикнув Босаковський. — Чому про це на хуторі нічого не згадував?
— Мишам у пивниці мав розказувати, чи кому?
Босаковський мовчав. Він ніби полину напився. Добре, що Борис не чув, бо з Петрусем балакав.
— А як тебе звуть? — спитав по хвилині.
— Ферапонтом.
— Гм. Так ти з духовних?
— Покійний батько дияконував. Та в молодому віці помер, а мати незабаром за ним пішла.
— Ферапонт — гарне ім`я.
— Смішне.
— А з роду ти як?
— Безрідний.
— Дивно.
— Діда дитиною знайшли, роду свого не затямив, тому й безрідний прозвали.
— А ти не брешеш?
— А чому ж би брехав?
— З привички.
— Буває, що й правду доводиться сказати.
— Тож уважай, добродію Ферапонте Безрідний, щоб ти мені правду казав, як батькові син рідний, а то будеш бідний, — зрозумів?
— Мене по голові били.
— Отож затям собі, що нам треба Марусю Богатьківну добути.
— Хоч із-під землі.
— Еге ж.
— Добудемо.
— Покажеш нам, де цей двір.
— Покажу.
— І на того дідьчого панка з нами підеш?
— На Фалдовського?..
І Ферапонт з радості аж підскочив.
— Хоча б і до пекла піду, наввипередки піду! Таж це він мене за дячиху так скривдив, бо сам, собака, до неї ходив. Підемо на Іродового сина, підемо і відіб’ємо Марусю, а його за шияку та на гілляку, бо досить уже лиха накоїв.
— Гов! — спинив його пориви Босаковський. — Не люблю, як хто ніж на невроджене теля гострить. Послухай і добре собі на вус мотай.
— Не маю.
— То в лепету клади. Якщо ти підеш з нами і добре справишся, то правдивого голландського дуката дістанеш, а як ні, то також дістанеш, але так, що й очима не лупнеш. Зрозумів?
— Ще й як! Рахунок ясний. Дукат або капут. Але я волію дуката,
бо золото і в болоті блищить.
Гак нони ввічливо розмовляли, коли нараз, мов із-під землі, стали вилазити селяни з ціпами, з ломаками, з вилами, два навіть якісь старосвітські рушниці напоготові тримали. Видно було, що з хлібом-сіллю назустріч нашій валці не виходили.
Босаковський глянув, почислив, скільки їх є, і гукнув:
— Черницю під віз!
Улас і Помело миттю наказ сповнили.
— Хлопці! Круг воза ставай!
І цього два рази він не потребував казати. Валка в один мент перетворилася у козацький таборець, до якого нелегко було приступити.