— Навіть не кажіть такого, пане, бо слухати страшно. Не наша була б вина, не наша.
— А чия?
— А чому ви нам зразу не сказали, що доньку покійного гетьмана везете? Та ми були б вас із хлібом, з сіллю стрінули, та ми провели б вас аж у друге село, а друге третьому передало б. Горенько ж ти наше! Ну-ну!.. Олена Нечаїха, Олена Нечаїха, чи подумав би хто!
— Воно ще не пропало. Можете нас ще й тепер відпровадити, — відповів Босаковський.
— І відпровадимо, як же ж не відпровадити! А може вам чого треба, кажіть. Дамо. Нас іще дотепер Бог милував, не пограбували злі люди. Поділимося з вами. Такі гості, такі славні гості, Богданова донька! Боже ти наш! Великого гетьмана рідна дитина! А ведіть же нас до неї, хай побачимо, чи вона у свого батька вдалася!
14
Босаковський попровадив селян до Нечаїхи.
Несміливо віталися, хоч як вона хотіла ввічливою бути. Ще в батьковім дворі привикла була всякий народ гостити. Але її старша сестра Катерина вміла це куди краще від неї. З ким не побалакала, кожного причарувала до себе. Нечаїха це знала, але змінитися не годна була.
Селяни виправдовувалися, прохали прощення, каялися і раділи, що їм така честь припала рідну доню Хмельницького вітати.
— Коли б знаття, були б ми напекли всього, наварили, як на храм. Ов, ов, ов!
— Не овкайте, лиш поможіть нам вибратися з халепи, — перебив Босаковський.
— Та яка тут халепа, добродію!
— А така, що полковниці хочеться до Суботова, а дорога, як самі знаєте, непевна. Тож поможіть ви нам.
— Авжеж, що поможемо. Ми за покійного гетьмана дитину й крові дали б собі пустити, не то що! Кажи, полковнице, як і чим ми тобі можемо допомогти?
— Треба нам хоч трьох жвавих парубків, щоб дорогу до Малина знали, — відповів Босаковський, — маєте таких?
— Знайдуться.
— І щоб у разі потреби язика в губі, а шаблі в піхвах не забули.
— І такі є.
— В Малині маємо одне діло, не дуже то й безпечне, так тоді відважних хлопців вибирайте!
— І відважні знайдуться.
— Та щоб вірні були.
— Не обиджайте нас, пане. Щоби хто з нас полковницю Нечаїху зрадив, о, того бути не може! Невже ж ми дикуни, чи що?
Босаковський простягнув до них свою долоню, як лопату велику, лиш пощерблену трохи.
— Тож вип`ємо за згоду та за мир добрий, щоб наші люди не жерлися, як голодні собаки.
— Вип`ємо, щоб ми всі одностайно на ворога стали, так як колись було.
— Та ще, — докінчив Босаковський, — щоб ви мені тих кілька слів простили, які я вам у злості сказав.
— Прощаємо зі щирої душі, — відповіли. — Прощаємо, але й ви нам простіть, що ми вас так погано привітали.
Босаковський налив спорий михайлик старого хуторянського меду від Усті й подав найстаршому. Та цей не хотів пити.
— Хай вони пригублять — звернувся у бік Нечаїхи. — Я під їх батьком у кількох боях бився! Боже, що то за чоловік був, а що за проводир! Сама сила й розум. Уже такого другого в Україні не буде. Куди, куди!
— Не буде, — притакнув, зітхаючи другий.
— Ой, не буде! — доповів третій і почав проказувати думу про жовтоводську битву.
Помело бандуру добув, настроїв і став супроводжати.
Старечий голос зразу дрижав, мов птах крилами бив, зриваючись до лету. Але з кожною фразою могутнів, кріпшав, набирав сили, наче б пригадував собі, яким був давніше.
Помело зразу також несміливо пальцями по струнах водив, не знаючи голосу співака. Але за хвилину вони познайомилися, зрозуміли себе, і наче два добрі приятелі, мандрували в недавнє минуле, таке дороге для них і таке величне, хоч грізне і криваве.
Товариство сиділо, мов заворожене.
Молодь живим вікном обступила старих. Забулося, що перед хвилиною було. Пісня минулої слави чарівним омофором теперішнє лихо прикрила.
Ще кілька слів, ще кілька ударів по струнах, і тихо стало. Тільки чути було, як ліс тривожно шумів і як річка хвилями журилась.
— Гарно було! — зітхав, колихаючи головою, найстарший із селян. — Ще й як гарно було, хоч життя не раз висіло на волосочку. Та що нам життя! Більш разу не вмреш.. А тепер що?
— Колись ми, — нарікав другий, — слави лицарської добували, про наші діла сліпці пісень складали, а нині?
— Нині ми, як харцизи, з колами в ровах засідаємо.
— Ой, втяли нам крила, втяли! І самі не літають і нам не дають, мов задурманені, крутимося, не знаючи, що зі собою діяти.