— Що? Шукай собі як не глибокої води, то високої гіллі, бо навіть гідної рушниці не маєш, щоб по-козацьки вмерти.
Балакали. Видно було, що пісня їм до душі дібралась. Тому й нарікали на свою нікчемну долю.
Аж нараз найстарший з них гукнув:
— Тю на ваші дурні голови! Залишім жалі бабам, а самі до шабель! Чого ми тут досидимося, браття? Підем же з отсим товариством, друге таке не пригодиться скоро, а може й ніколи.
— Підемо! Та пособимо їм у доброму ділі.
— Не дамо Богданової доньки ворогам на поталу!
І трьох колишніх козаків зірвалося на рівні ноги, як три орли, що засиділися на скелях.
— І справді, чому б то нам не йти? Діти нам у колисках не плачуть, а жінок ніхто не вкраде, бо старі.
І, звертаючись до Босаковського, додали:
— Не дивись, що ми старі, зате від молодших певніші. Підемо!
15
Селяни дорогу знали, як свою власну кишеню.
Без їх проводу нелегко було б нашій валці перебратися крізь болота, розкислі в осінню негоду, крізь ріки, що порозливалися широко, та крізь ліси й хащі, по яких тільки вовки та лисиці безпечно й певно ходили.
Вони знали і кожний брід, кожну греблю, кожний дірявий місток. Знали також, до якої корчми можна на попас вступити, а яку треба здалеку оминати, бо там усякий непевний народ із корчмарем у спілці на подорожніх змовляються. Не один несвідомий того не тільки коней та грошей позбувся, а й життя утратив.
В тих воєнних неспокійних часах життя людини втратило свою колишню вартість, совість заглухла, ніхто ні людського, ні Божого суду не боявся. Кожний дивився тільки, щоб кінці у воду добре заховати та щоб його за руки не схопили.
Отож наші подорожні не раз і не два мали нагоду переконатися, що їхні нові товариші щиро їм сприяють і до їхнього діла ставляться, як до свого. Всі вони на Нечаїху, мов на святиню яку, дивилися і насправді не було нікого, хто крові своєї в її обороні пощадив би. Ніяк вони не могли погодитися з гадкою, що рідна дитина великого гетьмана, вихована в такому добрі, у таких достатках, тиняється тепер без даху над головою. Кожної хвилини раді були привезти її до Чигирина або до Суботова, бо уявляли собі, що там їй найбезпечніше було б. Це ж батьківщина Олени і не повинно б там бути ні однієї душі неприхильної до неї.
На Бориса гляділи зі співчуттям. Кожний пригадував собі і свої молоді літа, свою колишню любов, а що Маруся була донею відомого сотника Богатька, то ж її доля лежала кожному на серці.
— Але ж бо погуляємо собі, козаче, на твому весіллю! — казали до Бориса. — Вип`ємо, як уже давно не пили, бо гадаємо, що не пожалуєш червінців на весілля.
— Я і життя не пожалував би для неї, — відповів засумований Борис, стискаючи руків`я шаблюки. Знав, що без бою своєї дівчини не дістане.
Та найбільше прислужилися селяни тим, що знали чимало людей у тутешніх сторонах та й люди їх знали.
Таким чином, не треба було витрачати дорогого часу на довгі переговори з мешканцями тих сіл, куди доводилось проходити.
Була глуха осіння північ, без місяця і зір, як нараз іздалеку десь на виднокрузі замайоріло декілька світел.
— Малин! — шепнув Фтерапонт, торкаючи Босаковського ліктем.
Босаковський з-під лоба подивився на нього.
— А хоча і два Малини, то ти мені не оббивай боків.
— Я більше не буду.
— Пам`ятай! А далеко ще до цього Малина?
— Таж не близько. Ми на горбику, тому вже його й видно, а їхати прийдеться ще зо дві години, бо дорога туди така погана й не дуже то безпечна. Всяка наволоч міська тут промишляє.
— Зо дві години кажеш. Гм... — і Босаковський задумався. — Слухай, хлопче!
— Слухаю, пане.
— А чи не добре було б, коли б ти так поскакав у той Малин та розвідався, де саме тепер Богатьківна. Може цьому кушніреві, що ти про нього згадував, дещо про неї відомо, або комусь іншому. Тоді ми й знали б, що і як нам робити. Скочиш?
— А чому б ні? Конем, чи пішки прикажете?
— А вже ж що конем, бо конем скоріше вернешся. Тільки, щоби й ти сам де не заворушився і коня щоб не прошалаптив, бо знай, що я тебе з-під землі добув би, а тоді шкура не твоя. Затям собі, брате. А за те, як ти мені справишся добре, то ласка моя не мине тебе.
Фтерапонт обхопив Босаковського за коліна:
— Спасибі вам!
— Та ще й те мушу тобі сказати, що коло мене ти можеш у люди вийти, а без мене залишишся таким гультіпакою, як тепер.
— Розумію.
— Бо як скінчиться теперішнє чорт його зна що, і як я до своїх «майонтків» вернусь, то й тебе зі собою заберу. Стаєнним тебе зроблю, а може й надставником над гайдуками, ще не знаю чим. Що не було б, немала це честь у моїх «майонтках» службу робити, о, не мала! — і довірливо парубка по рамені поклепав. — Їдь же мені, мій хлопче, а як справишся добре, то не пожалуєш того, Фтерапонте... Фтерапонт — дуже мені подобається це ім`я. Незвичайне.