Пішов Валько з тим, що прийшов, тільки дещо двірської огляди набрався й пізнав світ. Ой, пізнав він його! Та не з доброго боку.
Тоді то й личину на себе натягнув. Бо мусив. Бачив, що без того жити не мож. Згодом до другого пана попав. Але й тут не інакше. Фальш, кривда, облуда. Кривди стерпіти не міг. За покривдженими в обороні ставав. Навіть бився. Кілька шрамів донині на тілі своїм носить (одиноке добро, якого дослужився).
Замішаний в омеляницьку трагедію, став на боці тяжко покривджених Станішевських, виступав проти «рудої собаки» Ліневського й цілої тічні тих песиголовців, що з Ліневським тримали, аж на Тетері скінчивши, і таких собі ворогів придбав, що іншого нічого не залишалось, як тільки тікати на Січ. От там то він і з Хмельницьким стрінувся. З ним у походи ходив. Але бідний, обдертий і не скорий на воєнні добичі, а до того ще й м’якосердний ізроду, не висунувся вперед.
Хоча рубака першої міри, сміливий, як чортяка, хитрий, як Одіссей, а сильний, як Голіаф, не то що полку, а й навіть сотні не дістав. Хоч яке лицарське діло зробив, люди того поважно не брали. Все з насмішками про пана Босого говорили.
А він не сердився. Життя поблажувать навчило. І прощать. Прощав.
Деякий час із сотнею у Суботові стояв. Не дурний, з товариською оглядою, дотепний, до гетьманського двору наблизився. У покоях бував.
Інший на його місці був би подбав про себе. Раз і другий натякнув би про свою кривду, сказав би, що менше гідні товариші вже сотникують, а Босаковський мовчав. Ніколи про себе навіть словечком не писнув.
Зате до гетьманських дітей прив`язався, до обох дівчат, зокрема до молодшої Олени-Степаниди.
А вона також «смішного Валька» полюбила. Смішного!
Нераз слухала його жартів, пильно дивилася в його очі й навіть, тягнула за вус. «А чого в тебе такий вус, як повісмо?» — питала.
Але не сміялася ніколи. Казав би ти, ця дитина сміятися не вміє.
А потім гетьманові доні підхопилися, повіддавалися. Старша за Данила Виговського, молодша за Івана Нечая пішла, а «смішний Валько» також із Суботова пішов. З новою раною. Але тим разом не на тілі, а на душі. Сміхом її гоїв.
І гоїть, і вигоює донині, і загоїти не може...
17
Ледве чутний, далекий тупіт кінських копит розбудив Босаковського з задуми.
«Мабуть, вертається Фтерапонт», — погадав собі і пішов йому назустріч.
— Хто йде? — спитав.
— Фтерапонт Безрідний.
— Гаразд. Зажди. Я йду до тебе. Не треба полковниці будить. Хай спить.
Фтерапонт коня за поводи тримав. І він, і кінь заболочені були по вуха.
Босаковський протягнув до Фтерапонта свою долоню:
— Спасибі, що вернувся. Ну, як же там?
— Усе гаразд.
— То добре.
— Не дуже.
— Чому?
— Бо, собака, дівчину на лісничівку вивіз.
— А лісничівка ця що?
— Мов твердиня яка, серед ставів стоїть. Доступитися до неї важко. То так сказати не лісничівка, а панський замочок мисливський.
— Розумію. А залога яка?
— Невеличка. Декілька людей.
— Певних?
— Один, як собака вірний. До інших я уже татарина одного підіслав. Купить їх. Треба грошей.
— Багато?
— Людям не дуже, але татарин не візьме що-небудь. Золота хоче.
— Дістане.
— Наперед.
— Половину, а другу по роботі. Інакше не плачу.
— Я так і зробив. Половину дав, а другу обіцяв виплатити пізніше.
— А звідкіля ти мав гроші? — здивувався Босаковський.
— Мав і виложив за вас. Думаю — віддасте?
— Авжеж... А люди ті які?
— Людям я обіцяв, що заберемо їх із собою... й у Суботові до козаків пристануть. То самі парубки, лише один жінку має й діти. Та того вони й обезсилять.
— Коли?
— Завтрашньої ночі, бо нині зполудня пан до Києва їде, на якусь раду. Він із Тетерею знюхався, проти Виговського йде.
— То ти й про це провідав?
— Я, як провідую, то про все. Жаль тільки, що того пана до рук нам не дістати.
— Мені його не треба.
— Але мені!
— Ти до іншого разу підождеш.
— Не інакше.
— А як же ми дістанемося до тієї лісничівки?
— Знаю, де човни стоять. Перепливемо став.
— А Маруся?
— Чекати нас буде. Двері нам відчинить.
— Думаєте, легко піде?
— Мусить. І тяжче діло робиться, як треба.
— Правда твоя.
Світало. Крізь імлу бовваніли безлисті дерева, повівав вітрець і мокрий холод добирався до костей.
Босаковський витягнув із «преісподніх» пляшчину і потягнув з пів-кватирки, а тоді пляшку Фтерапонтові подав. Цей скривився.