За товаришку дали їй Палажку, підстаркувату вже дівчину, колись красуню і розкішницю панську, тепер, здавалося, жінку, готову на все. Палажка днювала й ночувала біля Марусі й ні на хвилиночку не відступала від неї. «Ясочко моя, королівно заморська, соненько наше красне»,— яких улесливих слів не підбирала, з якими тільки прислугами не відзивалася до неї. Маруся гидувала Палажкою, і дивилася на неї, як на свого ворога найлютішого. Але минав день-другий, і стала привикати до неї, тим паче, що Палажка розказувала їй про своє минуле, про свою власну кривду і тим оповіданням розбудила співчуття у серці дівчини.
— Гадаєш, донечко, що я з власної волі настаю на твою честь, що не знаю, який це гріх і кари Божої не боюся? Ні, серце, ні, я мушу. Замкнули мене, як звірюку в клітці, і роби, що тобі кажуть. Та ж із цієї тюрми не то чоловікові, а й миші проти їх волі не вийти. Бачила, який високий частокіл, а за ним вал, а за валом рів, а там вода, як море? І втікай! Куди? Хіба на другий світ. Ми тут, донцю, гірше, ніж у каторзі турецькій.
— То що ж мені діяти, порадьте! — просила, заливаючись слізьми, Маруся.
Палажка мовчала.
— Порадьте, бо голову собі об мур розчереплю.
А Бога ти не боїшся? А життя і вроди тобі не жаль?
— Що мені по зогидженій вроді, що по знівеченім життю — краще смерть нагла!
Ні, дитино, усе-таки життя краще. Знаємо, як воно «тут», а не відаємо, як «там». Життя Бог дав і тільки Бог може його відібрати.
Вечір тулився до стін, а вони притулилися до себе, — не ворогували, спільна недоля подругами їх зробила.
Від ставу така імла насувала, що, здавалося, повидавлює шибки у вікнах У світлиці чимраз темніше ставало. Лиш на коминку букова колода тліла і сичали осикові поліна.
Два жіночі голоси, як дві птахи в негоду, тихесенько квилили. Нарікали на свою недолю, на змарнований талан. Дві людські душі псалом кривди співали: одна, як голуб білий, друга з підбитим крилом, заболоченим і обагреним кров`ю.
— Потерпи, донечко, потерпи, — казала ця друга, — терпіння і біль, це наше жіноче діло. Його нам у житті не минути.
— Терпіння — так, але як із соромом жити?
— Як? — і голоси губилися у темряві. Шукали відповіді й не могли знайти.
Нічний сторож під вікнами довбенькою об дошку калатав, буцім казав: «Чуєте? Я тут. І не гадайте втікати!»
Якесь пугутькало зловіще на старезній липі кричало: «Пігі-пігі!» Сови відзивалися у лісі. Ліс шумів, наче море здалеку грало.
Нестерпно важко ставало на душі, буцім тебе хтось ланцюгами до муру прив`язав: шарпаєш їх, рвеш, гризеш зубами, та перегризти не можеш.
Маруся кинулася на ліжко:
— Збожеволію!
Палажка долонею вуста їй прикрила:
— Бога ради, цить! Тут стіни вуха мають. Лука стежить за нами. Диявол не чоловік. Почує, до темниці замкне. Там — ад.
І притулилася до дівочого теплого тіла і ледве чутно нашіптувала.
— Потерпи, донечко, потерпи! Слухай мене, я тобі не ворог, ми не чужі. Одною мовою одного Бога славимо. Бог милосердний, він твоєї кривди не схоче.
— А от вас скривдили люди.
Палажка стрепенулася, ніби хтось доторкнувся до її старої та все ще болючої рани.
— Зі мною друге було. Я пішла на намову, піддурили мене, розгулялася, розсатаніла, не рівняй мене зі собою, — ти, як лелія біла. Постривай! Нашим паном, як Марком по пеклі, товче. Він роз`їжджає. А часи тепер небезпечні, — не пора виїздити з двора.
— Ой, не пора... — притакнула Маруся, згадавши свою подорож до Нечаїхи.
— Нині він, кажуть, до Києва їде на якийсь бенкет чи на раду. Мабуть із Тетерею якусь змову готує.
— На кого?
— А на Виговського, на гетьмана нашого, значить. А кожна змова — це непевне діло. Хто вгадає, чим вона скінчиться? Може, Фалдовський з того Києва не вернеться, може і ловів не буде, а тоді... тоді, — і очі її спалахнули вогнем давно пригашеної надії. А по хвилині нашіптувала далі до вуха. — Отож ти не гадай, що тут Фалдовського люблять. Один Лука за ним в огонь і воду пішов би, інші ні. Інші бояться і ненавидять його, бо кому там хочеться сидіти на такій пустелі та ще тепер, коли кругом кипить. Парубкам до своїх хат спішно, до своїх сіл і слобід. Там землю ділять, добро всяке грабують, а вони тут, як заворожені, сидять. Буцім я не балакала з ними, не знаю? Вони тільки доброї нагоди чекають, щоб вихопитися з цього пекла. Навіть воротар, що ключі від брами тримає, навіть старий дворецький. І їм спішно у широкий світ, до дітей своїх і внуків. Потерпи! Бог милосердний, може він твоєї кривди не схоче.
Балакала так переконливо і палко, що Маруся заспокоїлася на хвилинку. Вихована в побожній сім`ї, не могла погодитися з гадкою, щоби Бог дав їй таку кривду зробити. Це раз, а врешті вона ж не сирота безрідна. Має рідню, батькових приятелів, довідаються, що сталося з нею, визволять її. А Борис що? Невже ж він не козак, невже ж він шаблі не має? Не перша вона попала в таку халепу і не перша вилабудається з неї... Добре, що Палажка їй сприяє...