— Скажи ліпше — байстрюк! — додав інший голос, і натовп почав реготати.
— Я говорю в імені трудового народу! — аж надсаджувався Крюк, намагаючись вдруге вилізти на попереднього коника.
— Та яке вам діло до трудового народу, коли ви до нього не належите! — і собі крикнув я.
— Це — провокація! — репетував Жорж, посинілий від зусилля. — Це — провокація! Я на самому початку заявив, що є пролетарем!
— Паничу, паничу! — загукали мої односельчани. — Лізьте й ви вище, щоб чутніше було! Лізьте!
Не чекаючи моєї згоди, кілька сильних селян вхопило мене попід пахи і силоміць висадило на прикочений від кузні, нескінчений віз.
— О, знайшли кого слухати! — запротестував чийсь неприязний голос. — Він перший з тих, що Вільне Козацтво створили, щоб свого добра берегти!..
— Він нам зараз десяту заповідь пригадає — знаємо вже!
— Ба, ні, не знаєте! — сказав я. — Коли ж хочете знати — слухайте!
Коли крики вляглися, я почав:
— Люди, моя мова буде коротка: всі наші справи ми мусимо рішати самі!
Наступила тиша, з якої вихопився той самий неприязний голос:
— Хто «ми»? Попи, чи пани?
— Українці! —- відповів я.
Знову стало тихо, а я продовжував:
— Смішно, люди, що ви слухаєте оцього пролетаря! Що він розуміє в земельних справах? Що він взагалі розуміє в нашому житті, коли й мови нашої не знає?! Кричить тут проти поміщиків. А хто ж пороздавав безмежні простори нашої землі, ще й з людьми на ній, своїм вислужникам, як не той уряд, мовою якого говорить оцей «пролетарій»?! Наші були царі, чи московські? Порядки наші були, чи московські? Закони наші були, чи московські? По школах наша мова була чи московська? І тепер, коли нам врешті по двох з половиною віках вдалося так-сяк осягнути свій уряд, приходить оцей Москалик, чи пролетарій без роду-племені і починає вас вчити, а ви стоїте, роззявивши рота, і слухаєте. І не соромно вам?! Не маєте свого розуму? Не маєте іншого місця, що по базарах справи обговорюєте?! Ще ніде і ніколи ніхто на базарах законів не видавав. Закони видає уряд. Наш уряд є в столиці — Києві. Український уряд! І він вже видав Універсал про землю. Та тепер найважніше не земля, а уряд — про нього треба думати! Втримаємо свій уряд — будемо мати такі закони, як нам треба, а, послухаємо цього Москаля — знову будемо під чужим урядом і чужими законами.
— Цей уряд, що є тепер у Києві, такий самий буржуазний, як і царський! — перебив мене Крюк.
— То ви, пролетарію, царський! — відповів я йому. — Так само нахабно лізете в чужі справи, як і московські царі лізли!
— Я не Москаль!
— А якого ж лиха по-московськи говорите?!
— Правда залишається правдою, незалежно від того, якою мовою вона висловлена!
— Звичайно. Але вам ліпше буде, коли поїдете до Петрограду і скажете Троцькому з Леніним, що Україна не хоче більше московських порядків: ні буржуазних, ні більшовицьких — ніяких!
— Нам такий уряд буде добрий, який землю дасть! — перебив нашу суперечку вигук із натовпу.
— Та, чуєте ж, землю уряд дав, але ділити не дозволяють!..
— Універсал видали, а Вільне Козацтво на сторожі поставили, щоби до поділу не дійшло. Хитро!
— А як же ти думаєш землю ділити? Сам?
— Поділимо й самі, не бійтеся!
— Поділите! Два сусіди за межу судяться, брати за пліт помиритися не можуть, а він буде сам усю землю ділити!
— Він трьом свиням їсти не розділить, а землю береться ділити!
— Знаєш же ти хоч, по скільки землі на душу припаде?
— А чому уряд не ділить?
— Почекайте, не можна всього зразу!
— Чекати? Чого чекати? Земля — найголовніше!
— Поки сонця дочекаємося, роса очі виїсть!..
Крики росли, люди штовхалися й сердилися все більше. В когось уже й шапка з голови злетіла, в когось і кров з носа потекла. І немало я накричався, не мало й розумніші говкали, поки трохи заспокоїлося.
— Ну, — сказав я, — ще й до поділу не дійшло, а ви вже б’єтеся. Ей, люди, люди, чи не соромно вам?!
— Та бо, паничу, болить воно нас, пече! — признався якийсь дядько по щирости. — Нам уже в голові помішалося. Один говорить одне, другий — друге, а десятий — десяте. Кажете ви — ніби й ваша правда, каже той пан — його правда, а ми, люди прості, не знаємо, кого слухати. Тільки ж що правда, то правда: несправедливість у нас велика, і треба, щоби хтось за робочим людом обстав.
— За трудящим тільки трудящий постоїть, а пан за паном руку тягне! — вкинув Жорж Крюк.
— Ви, дядьку, — звернувся я безпосередньо до селянина, — коли б побачили, що топиться у воді один український пан і один Москаль-мужик у лаптях, — кого б кинулися перше рятувати?