Десь уже в другій половині травня передано мені з дому листа, писаного Пшеничкою. Вона писала:
«Дорогий Несю!
Ми одержали твого листа і тішимося, що ти живий і здоровий. Ми також, хвалити Бога, поскаржитися не можемо. Щоправда, було в нас багато журби з Сергієм, але він тепер одужує і збирається незабаром їхати додому.
Маю для тебе новину: запрошую на мої заручини зі Святославом. Гадаю, не здивуєшся дуже, бо мені здається, що ви всі того сподівалися, лиш я одна ніколи про це не думала. Та коли Семен оповів, який відважний Святослав, як героїчно кидався у вогонь, то я відразу зрозуміла, що люблю його. Взяла й негайно поїхала до Чепів. Побачивши ж Святослава в ліжку, такого худого й змученого, й уявивши собі, що він міг згоріти живцем, так злякалася, що мало не вмліла. І тоді сказала йому, що приїхала його сватати, що вийду за нього заміж, якщо він того бажає. Уяви собі, що Святослав відразу ж погодився, навіть сказав, що це — таке щастя, про яке він навіть мріяти не смів, а при тому дуже дивувався і питав, чи я говорю поважно. Ірина Модестівна і Микола Павлович також дали свою згоду і відразу ж почали кликати мене донькою і невісткою. Тільки вдома, коли я повернулася і розказала все, з мене всі дуже сміялися. Особливо тато і Сергій. Мама спочатку сердилася і соромила мене, але потім також почала сміятися разом з усіма. І все скінчилося добре.
Та тобі напевне тепер не до моїх заручин. Отже, ти близько при Гетьмані? Страшно тобі завидую! Невже ми справді будемо знову мати свою державу з Гетьманом на чолі? Це — таке щастя, що навіть вірити не хочеться (зовсім так само Святослав мені при сватанні сказав)! У моїй уяві Україна й гетьманство — це найвища гармонія, це щось нерозлучне. Я при першій же нагоді поїду до Києва, щоби побачити власними очима Його Милість Гетьмана України. Він напевне не носить шапки з павиними перами, ані булави. Яка шкода! У гетьманській одежі XVII віку виглядав би чудово!
Але я пишу наївно, як інститутка. Не смійся з мене — я надто щаслива, щоби бути розумною. Соромно лишень мені, що відбуваються такі важливі події, а я не можу прийняти в них ніякої чинної участи. Така з мене нездара, що нічого нічогісінько не знає і не вміє, крім свого фортепіяну й нот. Бідний таточко хоче мене чогось практичного навчити і засадив за книги (тебе ж нема, то нікому ту «бухгалтерію» вести). Записую мішки й пуди гречки, ячменю, вівса й пшениці, рахую дні робітникам і т. п. Стараюся робити якнайкраще, але все виходить щось таке, з чого таточко потім сміється. А мені дуже прикро».
Далі йшли родинні справи, сільські новини і прохання — якнайчастіше писати.
Читаючи листа, я сміявся і в думках десятки разів цілував сестру. Люба, мила Пшеничка! Це було так природно для її безпосередньої вдачі: поїхати до Святослава і з дитячою щирістю в очах отак просто сказати: «Святославе, я вас люблю і навіть вийду за вас заміж, якщо ви цього хочете». Ще й сумнівалася, чи він погодиться! А Святослав сох за нею, відколи вийшов з дитячих років. І батьки його цілком прозоро натякали нашим батькам, що «хотіли б мати пшеничку у своїм городі». Що ж до мене, то лишень одного Святослава я вважав гідним моєї сестри і йому одному віддав би Пшеничку без заздрости й жалю. Тому радів щиро, що все так добре склалося.
А щось по тижневі по тому передано мені, що Пшеничка таки справді в Києві, зупинилася в нашої тітки Марусі на Деміївці, де чекає на мене.
Звичайно, не минуло й години, як я вже був біля тітчиного дому. Не стукав у парадні двері, бо знав, що в цей час родина певне п’є чай на веранді. І не помилився. Але, уявіть собі моє здивування, коли я, обійшовши дім, побачив на веранді повно гостей, а біля Пшенички, що стояла до мене спиною... — Крюка!..
На цей раз привернуло мою увагу, що він мав щось семітське в крові. Це виразно виступало в його темних пукатих очах та в зарисі червоних пристрасних уст. І я, хоч не чув слів, та по виразі його обличчя, грі очей і солодкій усмішці гарячих уст зрозумів, що він залицяється.