Я хотів на це відповісти, що якраз доброго господаря в нас бракує, але не сказав нічого. Це справді було б ще гіршою потіхою, ніж усе попереднє.
Жаль мені було дуже Пшенички. Я знав, що вона зі своєю вразливою вдачею мусить особливо боляче відчувати трагічний біг подій нашої історії. Та був безсилий щось зробити.
— І музику закинула... — змінив я тему розмови.
— Ах, музику!.. — сумно усміхнулася Пшеничка. — Вона перестала мені коритися останнім часом...
Та все ж бували дні, коли Пшеничка грала. Накидалася на інструмент з якоюсь розпукою і видобувала з нього таку силу, що від неї в хаті ставало тісно й душно. Я звичайно ніколи не міг всидіти на місці, коли чув гру сестри. Мене тягнуло кудись на простір: у поле, на ріку, під небо ! У мене зроджувалося бажання зчепитися в безжальній боротьбі з вітром, бурею, блискавкою — зі самою смертю!
Одного разу, — це вже було літом, — коли музика вигнала мене з хати, я довго ходив лугом, збуджений і злий. Довкола було тихо й спокійно, а мені якраз забажалося, щоб не було ні тиші, ні спокою. І, напевне, коли б у цей час наш штаб ударив тривогу, я б дуже зрадів і кинувся б першим у бій з особливою насолодою. Неспокій зріс настільки, що переміг мене, і я вирішив піти осідлати коня і скочити до штабу. Бо, думав собі, ану ж якраз...
Обійшов садибу з тилу і раптом у садку наткнувся на Святослава. Він стояв, спершись на стовбур яблуні, і гриз якесь стебло.
— Ти що робиш? — спитав його. — Чому не йдеш до хати?
— А ти? — спитав він.
— Я ходив на сіно дивитися.
— Не бреши, Несторе! — роздратовано сказав Святослав. —- Тобі зараз так до сіна, як і мені.
— Чому так думаєш?
— Та тому, що я вже давненько тут стою і слідкую за тобою...
— Гаразд, гаразд, — погодився я. — Ходімо до хати, бо ця музика мені зовсім не подобається. Боюся за Пшеничку.
— Вона відчуває те саме, що ти і я, але не може висловити того словами.
— А саме?
— А ти, тобто, не догадуєшся? Коней треба сідлати — от що!
Обмінюючись словами, ми приспішували крок, а потім побігли бігом, перелякані звуками, що вилітали крізь відкриті вікна й двері сальону. Фортепіян ревів і стогнав, наче в нутрі його важко обертався ранений звір, а далі посипалися божевільні какофонічні удари.
Одночасно з нами, лишень через внутрішні двері, до сальону влетіли батьки, покоївка і льокай, а Пшеничка, опанована якоюсь дикою силою, в розпуці била по клявішах кулаками. Коли ж ми, прискочивши до неї, вхопили її за руки, раптом вдарилася об клявіятуру чолом і безсило розридалася.
Ми досить натрудилися, вживаючи всіх домашніх заходів, поки минула істерика. Але й опісля, вже наче спокійна, Пшеничка нервово здригалася і сиділа сумна, зі суворо насупленими бровами.
Ніхто не відважувався її щось питати, але вона заговорила сама:
— Вам не здається, що на право називатися людиною треба би було завести іспити?
— Що ти вигадуєш?! — озвалася мати.
— Ні, матусю, не вигадую. Вірніше, на право називатися «Человіком» із великої літери. Адже знаєте, що «всі люди, але не всі чоловіки»...
— Чим же ми не люди? — далі не годилася мати. — Бога шануємо, ближньому помагаємо, не крадемо, не вбиваємо, сороміцьких речей не чинимо — це ж і є називатися «чоловіком».
— То, матусю, залежить від епохи. В теперішні часи того всього мало.
— Ба ні, дитинко, — вмішався в розмову батько. — Того завжди вистачає. Тільки лихо походить від того, що людям і цього видається забагато. Які прості й легкі заповіді Божі, але звірям у подобі людській важко їх дотримати...
Пшеничка зідхнула. Видно, слова батька її не переконали.
Пізніше ми втрьох, — Пшеничка, Святослав і я, — пішли трохи походити. І Пшеничка, що далі була задумана, сказала:
— Життя людини може бути дрібне й нецікаве, але, коли воно скінчиться сильним, повнозвучним акордом, — знайде повне оправдання...
— Знаєш, Пшеничко, ти таких речей у присутності нареченого не говори, — почав я жартом. — Де ж це чувано — перед вінцем про смерть думати?!
Сестра невдоволено й ображено скривилася:
— Чи тобі, Несю, так справді весело, що ти на жарти пориваєшся?
— Вибач, сестричко, але такої філософії поважно приймати не можна, — відповів я, вже трохи подратований. — Що ти розумієш під тим «акордом»: самогубство, чи якусь особливу геройську смерть? Нісенітниця!
— Ах, Боже! — зойкнула Пшеничка, притиснувши долоні до обличчя. — Навіть ви — обидва мені найближчі — не розумієте мене...