Та ми зрозуміли її бодай настільки, що нам стало соромно за себе. Й у висліді — через два дні, ми, фігурально висловлюючись «осідлали коней», себто, неголені й перебрані в селянську одежу, махали шукати чогось такого, що заспокоїло би докори совісти. Пшеничка, виряджаючи нас у дорогу, виглядала, наче осіннє сонечко: була лагідно-тепла й сумна водночас.
Після того не минуло місяця, а ми вже в рядах Української Галицької Армії здобували Київ від більшовиків та чубилися з денікінцями за право на нашу столицю. Не було часу копирсатися в сумнівах і недавніх розчаруваннях. Життя знову набрало змісту і смаку. Але це не тривало довго.
В Києві мене чекала страшна вістка: мою тітку й обидвох братів зараз таки по приході більшовиків арештувало ЧеКа, і по них пропав слід. Сусіди мені повіли, що тітку особисто заарештував Крюк і потім зайняв її хату. Хвалився сусідам, що «пустив кров» моїм обидвом братам, а тітку власноручно «шльопнув». Що ж до мене, то присягався вимотати мені кишки живцем, а з черепа зробити сплювачку.
Я був приголомшений і зламаний. Мене по п’ятах переслідувала тітчина тінь і заїдала думка, що це я накликав смерть на голову ні в чому неповинної жінки. І чомусь особливо трагічною видавалася смерть братів, які, хтозна, чи своєю участю в протигетьманському перевороті не підписали самі собі смертного вироку.
Страшного вироку — у підвалах «черезвичайки»! Часописи з невблаганною точністю подавали всі жахи, викриті в приміщеннях ЧеКа на Липках, а люди, що ходили дивитися, оповідали несамовиті речі. Коли ж на додаток до того всього наша команда підписала ганебну угоду з Денікіном, київське повітря стало для мене нестерпним.
— Чи ти й тепер уважаєш, що безпомильним важко бути, і викуєш у всьому важкі обставини? — ущипливо спитав я Святослава.
— Більше, ніж коли, Несторе!
— В такому випадку, бажаю тобі щастя з новими союзниками, бо я їду додому.
— І я також їду. Але не тому, що тікаю з поля бою, а тому, що хочу свої сили приложити в кращому місці.
І правда, що ми не засиділися довго вдома, чекаючи на нагоду. Прибули додому в листопаді, а вже в січні нас підхопила за собою течія Першого Зимового походу.
На проводи приїхали Чепи-Ходоровські всі разом. Пам’ятаю добре цей соняшний зимовий день. Ми всі сиділи у вітальні, поділившись на гуртки: мама й Ірина Модестівна поплакували, я й тато слухали оповідань Миколи Павловича, який був учасником російсько-японської війни, а Пшеничка зі Святославом, сховані за великим фікусом, про щось ізтиха сперечалися.
І раптом Пшеничка, тягнучи майже силоміць за руку Святослава, підійшла до тата і стала на коліна. За нею з видимим ваганням став і Святослв.
— Тату, — попросив, — звінчайте нас зараз.
Всі страшенно здивувалися: Як?! Вінчатися в час жалоби?! В день походу, не знаючи, чи після вінчання доведеться зустрінутися?!
— Саме тому, саме тому! — вперто просила Пшеничка. — І Святослав також не хоче, але я хочу, я прошу. Я так мало коли чогось прошу!.. Жалоба може затягнутися й на цілі десятиліття, хтось із нас, або й ми всі можемо загинути. То ж, коли ми зараз усі разом, — звінчайте нас!
По недовгій надумі я приєднався до прохання сестри, і справа була вирішена.
Тихе й сумне було це вінчання. Без дружок, без співів, без музик і танців. Скоріше нагадувало похорон, бо і мами і всі жінки, що прийшли до церкви, плакали навзавод. Лише одна Пшеничка, урочиста, гарна й наче аж прозора у білій сукні під білим серпанком, світила, як звичайно, своєю ласкавого, лагідно-сумною усмішкою.
По вінчанню ми ледве веліли випити меду, який тато тримав ще від першого року по своєму одруженні, й почали прощатися. Нас проводжало ціле село, а Святослав так і сів на коня, не скидаючи своєї воскової бутоньєрки, причепленої до грудей.
Ми недовго були разом. В Єлисаветі Святослава приділено до частини, що пішла на Кременчук, а я зі своєю звернув спочатку на південний схід, а потім повернув на захід. У Балті мене поранено в ногу, а, раненого, вчепився тиф. І похід уже скінчився, а я ще відлежувався в убогій хаті самотнього муляра на ім’я Митрофан. Він не лишень переховав мене, не лишень доглядав мене хворого, але потім розстарався мені довідку на ім’я демобілізованого з армії Котовського червоноармійця Северина Рибника. І це все — безінтересовно, задаром, по заповідям Божим! Радив мені також Митрофан узяти напрям на кордон, або якесь більше місто, де легше окритися й затерти за собою сліди. Та я натомість вирішив добиватися додому і пішов з Балти на північ.
Другого дня під вечір я був у Бершаді. Там жила родина мого товариша по семінарії — Гната Савенка, і я колись там двічі гостював. Це знайомство тепер дуже придалося, тим більше, що Савенки належали до людей, хоч і простих, зате чесних і шляхетних серцем.