— А ти? — спитала Пшеничка.
— Я також піду вашими слідами, якщо не буде іншого виходу. Попробую також і батьків переконати.
Пшеничка зідхнула. Не сказала навіть, що мій намір є добрий. Так неначе не була вдоволена.
На другий день Савенко вислав Митька на розвідки до Вапнярки, а ми, чекаючи вислідів, перебули цілий день разом. І при соняшному світлі я зауважив на обличчі Пшенички вираз, якого не помітив при слабенькій лямпі й сутінках попереднього вечора. Стороння людина напевне нічого б не догадалася, але я занадто добре знав сестру і занадто любив її, щоб не пізнати в самій глибині її щирих синіх очей того самого виразу, який вона звичайно приносила з церкви у Страсні Четверги. Пшеничка кудись дивилася, щось бачила і чимсь тривожилася — але що це було — я не знав.
Після обіду ми вийшли походити поза містечком. Властиво, поза селом, що обіймало містечко з кількох сторін. І можна ж отак споганити твір Господень, як споганювало це містечко! Така мальовнича місцевість довкола,, так добре достосоване до неї село — з широкими вулицями, з просторими дворами й рясними садками, тихе, спокійне, замріяне... Але містечко... Наче струп на здоровому тілі — брудне, смердяче, з кривими, горбатими запічками замість вулиць, з поверховими хатами, наліпленими одна на другу, з численними смітниками, на яких блукаються кози й собаки, — одним словом, — погань!
Ми пішли, пішли білими сухими пісками, вийшли за село, а потім вилізли на горб і вже з нього побачили плесо широкого озера, окритого за стіною густих очеретів. Втоптана стежка вказала нам вхід до сухого беріжка, що урвисто скакав у глибоку воду. Очерети в тому місці розступилися, до берега припирала широка кладка, на якій пралося білизну, а поруч до вбитого кілка був прив’язаний човен.
Пшеничка збігла стежкою, скочила в човен і похилилася над водою.
— У-у! — сказала. — Я чомусь думала, що тут піщане дно, а воно — повно жабуриння. І риба! Дивіться, скільки тут риби!..
Ми посідали на березі й замилувалися Пшеничкою. Була в легенькій сукні бузкового кольору в срібні розводи і з косою, по дівоцькі спущеною на плечі. Скаржилася, що в гаряч не може носити закладеного волосся і тоді, як ми вийшли на безлюддя, попросила в чоловіка:
— Святуню, можна мені косу спустити? Тут ніхто не бачить.
— Та що це ти?! — пожартував Святослав, власноручно витягаючи їй шпильки з волосся. — Де ж видано, жено мужня, по шлюбі з косою ходити?! Горе бідному — оженитися з такою, що звичаїв не шанує!
І тепер Пшеничка сиділа в човні, схилившись над водою, а кінчик її каштанової коси купався в хвилях озера. Загоріла, аж бронзова, зграбна й легенька, нагадувала німфу й викликала собою замилування.
— Ех, ти, татю! — мовив я зі щирою завистю до Святослава. — Забрав у нас те, що найкраще було...
Святослав, не відриваючи очей від Пшенички, сумовито усміхнувся.
— Знаєш, — відповів, — я маю таке враження, що вона й мені повністю не належить. Має свою «Святая Святих», до якої нікому нема доступу...
У ту хвилину я зайвий раз переконався, що Святослав був гідним моєї сестри.
— Отже, і ти помічаєш? — спитав я.
— Звичайно. Чи ти, може, думаєш, що я розумію її менше від тебе?
— Тепер уже не думаю. Але, знаєш причину?
Святослав зідхнув і заперечливо похитав головою.
— Смутить вона мене, — поскаржився. — Не тому, що би я ображався, чи не довіряв — ні. Але бачу, що її щось гнітить, щось переслідує, і мене це мучить стократно більше. Хотів би їй помогти, хотів би взяти той тягар на себе, але вона нічого не каже. Несторе, — прихилився до мого вуха й зашепотів з пристрасною мукою: — Я її так шалено люблю, що сам боюся, бо мені видається це гріхом!..
Пшеничка не могла чути цієї розмови. Але чомусь раптом підвелася, вискочила з човна на берег, підбігла до нас і стала на коліна біля Святослава. Обняла його шпарко й поцілувала в уста міцно й гаряче.
— Коли б я знала сама, я б тобі неодмінно сказала! — запевнила. — Тобі і Несеві. Від вас у мене нема ніяких таємниць...
Ми були страшно здивовані, але не сказали Пшеничці ні слова, вірячи, що вона справді сама не знає причини своєї тривоги.
Від озера ми пішли в поле. Починалися жнива, але була неділя, й поля стояли порожні. На всі лади видзвонювали коники, співаючи хвалу гарячому сонцеві, що топилося в безхмарному небі, й сумовито шелестіло дрібне колосся, скривджене цього літа великими посухами. Теплий вітер, пробігаючи ланами, згортав з них цілі пригоршні запахів дозрілого збіжжя, волошок і білоквітучої берізки, що нагадувала гіркі міґдали. Тепла польова дорога, облямована обабіч сріблисто-сірим від природи і від осілих порохів полином та румянком, вилася серед надзвичайно привітної місцевости. Тут відчувалося вже подихи степу, але горби, балки та старезні дуби, мальовничо розкидані тут і там, робили краєвид веселішим і різноманітнішим.