— То не на вас, паничу, — то він себе хотів рішити!..
— У нього ціла сім’я загинула — він сам, як палець, остався!..
І тоді закричали всі разом, заплакали, заголосили. Деякі підповзали на колінах, обіймали мене за ноги й намагалися цілувати мої руки.
— Ой, паниченьку, та коли б же ви бачили, що тут діялося!..
— Страшний суд був!..
— Не гнівіться на нас, бо ми обезуміли чисто!..
— Та ви ж знаєте, як отарі без пастиря!..
— Ой, синку, синку, знаємо ми тепер добре тих большаків, бодай їх свята земля не прийняла!.. — голосила баба Лисавета. — Та то ж люципери, гірші від Турків страшніші від Татар, що то про них ще мій покійний прадід оповідали!..
Ні, це не були мої вороги — це були попросту нерозумні діти, що заблукали серед незрозумілих обставин. І, як недавно побачили в мені винуватця їхньої недолі, так тепер побачили в мені свою опору і свого рятівника. Скаржилися мені, оповідали про свої втрати, про свої болі, переживання і питали поради. Вірили, що я зможу їм допомогти, бо ж звикли на протязі стількох літ знаходити пораду и поміч у приходстві й у дворі паніматки.
Тим часом, я їм не міг нічого порадити, а тим менше — помогти. Навпаки, міг сказати майже з певністю, що це — лишень початок лиха, яке несла зі собою нова влада. І я їм це сказав, не криючи нічого, не подаючи ніяких дешевих надій і нічого не обіцяючи.
Та, здається, мої односельчани й тим були задоволені. Вони зрозуміли, що лихо, яке звалилося на їхні голови, звалилося не на них одних, а звалилося на всіх. Ба, навіть більше: вони побачили, що інші опинилися ще в гіршому положенні, ніж вони. І з тих «інших» першим був я.
Ми пробули цілий день разом, наче одна родина. У нас було спільне горе, нас в’язало спільне минуле і непевне майбутнє. Я оповідав їм дещо про свої пригоди, а, коли почало темніти, сказав, що треба піти на згарища села. Трупи вже були поховані у спільній могилі, і я хотів помолитися.
Василь цілий день пролежав лицем до землі й не реагував ні на чиї слова, ні на чиї штовхання. Але, коли ввечері я лишень торкнувся його плеча й обізвався до нього, — відразу зірвався на рівні ноги.
— Іди, Василю, пошукай якогось зайняття, розумнішого від лежання на землі, — сказав я йому. — Тут не вилежиш нічого.
— Паничу, — крикнув трохи театрально Василь, — я знаю, що я — собака! Але скажіть мені тепер усе, що хочете, — зроблю! Хочете — піду на самого Крюка! Або я його, або він мене!..
Не вважаючи на позу, видно було, що говорив щиро й справді був готовий з голими руками не лишень на Крюка — на самого нечистого кинутися.
— Скорий ти, парубче, до бійки, — сказав я йому. — Але битися треба уміючи й знаючи, за що. Лише бик нерозумний бере на роги будь-кого без розбору.
... Прощаючись, я нікого не кликав зі собою, а тих, які самі визвалися йти, попередив, що моя дорога лежить туди, звідки важко повернутись живому. Сказав також, і про те, що виглядів на перемогу нема і що зі мною можуть іти хіба такі, які хочуть умерти, та ще й важкою смертю. Не обіцяв нікому ані легкого життя, ані грошей, ані слави — нічого, крім невигід, гіркого труду й небезпеки.
І все ж зі мною пішли Юхим Орчик, Степан Кислий, Калістрат Постолик, Яків Кряж, Мирон Ледь, Василь Хрущ і навіть баба Лисавета.
— Не смійтеся з мене, — просила вона, — візьміть, а не пожалуєте. Я вам кулешику гарячого наварю, сорочки полатаю, онучки поперу. І біля хворого та раненого краще походжу, як котрий із вас. А й на розвідку ходитиму. Ви ж самі знаєте, що стара баба скоріше пролізе туди, де молодому чоловікові всі ходи замкнені...
— Не жартуйте, ненько, — відмовляли ми її. — Війна — не жіноче діло, а ви ж уже й не молоді.
— То ж то й є, що стара, та й нікому не потрібна, — не здавалася баба Лисавета. — Подумайте ж самі: як мої сини молоді не жалували голови покласти, то я, стара, буду свою берегти?! Візьміть мене, паничу, не покидайте на призволяще!..
Аж плакала, так просилася. І ми взяли її. Взяли й ніколи не пожалували. Була нам Лисавета Моргун за рідну маму і робила совісно все, як обіцяла, нераз викликаючи в нас подив, що в неї на все сили вистачало. Ми вибрали добре скрите місце, викопали землянку, забезпечили її, як могли, і поселили в ній бабу Лисавету. Це був наш штаб, наша лікарня, наша хата, де можна було вилизатися з ран, виспатися, з’їсти гарячого кулешу і взяти чисту сорочку. І вмерла наша названа мама геройською смертю серед мук допиту, бо попалася на розвідці. Але не видала нікого й нічого, хоч знала дуже багато. Не виказала навіть землянки, і ми нею користувалися далі.