З радости ми мало не задушили заявкового в обіймах, довго підкидували його під стелю і врешті справили нечувано розкішний бенкет: випили по дві (аж по дві!) чарки горілки, з’їли повний чавунець кулешу, а на кінець — по кусочкові ковбаси і хліба — вволю. В тих дуже скрутних часах, за якими безпосередньо починався пам’ятний голод 1921-го року, ми собі дуже рідко дозволяли на те, щоб насититися. В бездіяльні дні жили впроголодь, і лишень перед якоюсь акцією підкріплювалися сильніше.
Отож зв'язковий повернувся назад, а ми гарячково прийнялися переключатися на нові рейки боротьби. Не входить у плян — оповідати, що і як ми робили. Досить того, що, хоч наш загін ніби назверх перестав існувати, та сили його й цілеспрямованість дії при підтримці інших підпільних клітин УВО дали себе відчути більшовикам дошкульніше, ніж раніше.
Я мав роботи по горло і, хоча здебільшого робив щось таке, чого толком не розумів, то все ж відчував, що накази згори надаються планово і до чогось ведуть. Це додавало мені сил і охоти до праці, до виконання дуже небезпечних завдань і взагалі окрилювало радісними надіями.
У гарячковій підготовці до чогось важливого збіг непомітно майже весь 1921-ий рік, і лишень під кінець його я почав догадуватися, що готується якийсь великий спільний наступ. Мені наказано — бути напоготові самому й тримати напоготові також усіх людей, щоб негайно включитися в акцію, як лише прийде наказ. Остаточні дані мав принести зв’язковий десь у кінці жовтня, і я очікував його з невимовною нетерплячкою.
Пам’ятаю вечір 27-го жовтня, коли в моїй підвальній кімнатчині зібралися найближчі друзі, що творили наш штаб. Були мої уродини й іменини водночас, то ж усі четверо з'явилися з подарунками: один приніс пляшку вишнівки, другий — два пшеничних калачі, третій — теплі рукавиці, а Василь — величезну миску квашених яблук, до яких я зроду мав велику слабість. Цю нашу п’ятичленну горстку в’язала не лишень спільна праця і спільна мета, а й глибока взаємна братерська любов. Ми були побратимами в кращому розумінні того слова, готовими з радістю віддати життя всі за одного, а кожен зокрема — за всіх. І нам було так добре від самої свідомости, що, ось, ми всі вкупі! В підвалі пахло сирістю, плісінню й щурами, зрадливий каганчик мружився і вмлівав зі страху від кожного подиху й необережного руху, а ми собі кпили з нього, хрупали яблука й жартували. І наші жарти були гострі та дотепні, наш сміх був щирий, але все ж відчувалося, що та радість була крихка і непевна, як позолотка на ялинкових горішках: досить було якогось звуку, чи слова в розмові, як з-під поверхової веселости визирала тривога, чорна й понура, як і стіни мого конспіративного мешкання, прозваного Мишачою Дірою.
Напередодні, перед тим, як заснути, я багато думав про свою родину, а про батьків і Пшеничку — зокрема. Пригадував собі, як то святкувалося мої іменини такого, або такого року, і що тоді, чи тоді сталося. Звичайно душею кожних родинних свят була Пшеничка. Вона завжди найліпше знала, кому який подарунок зробити, але нікому не зраджувала, що даруватиме сама. І, як закон, її подарунок кожного разу був найліпший. Така була хитренька наша люба, золота Псенися Псеницка!
Пригадав я собі також, що минулого року ніхто мене не поздоровляв, ніхто мені нічого не подарував. Звичайно, коли я сам підо впливом трагедії з батьками та селом забув про цей день, то хто ж інший міг його пам’ятати?!
І, мабуть, тому, що я так багато думав, приснилася мені Пшеничка. Але якось так невиразно та плутано, що я того сну ніяк не міг би розказати. Снилася мені Бершадь і її околиці, такі, як вони були в день нашої пам'ятної прогулянки, потім чомусь була хуртовина і це все плуталося з Пшеничкою, Крюком і зв’язковим, якого ми чекали з хвилини на хвилину.
Я дуже глибоко задумався, і з цієї задуми мене вирвав тривожний рух: хтось із вулиці подавав умовний знак. Ми попідскакували на місцях і приготувалися до всяких несподіванок, а Василь вийшов і незабаром повернувся, ведучи зі собою жінку. Ми відразу впізнали в ній маму одного з наших полеглих товаришів, то ж обмін паролями був лишень звичайною формальністю.
— Матінко! Любов Андріївно! — закрутилися ми всі біля гості. — От несподіванка! Здорожені? Втомилися дуже? Сідайте, випийте чарочку вишнівки за здоров’я нашого отамана, а Василь зараз притащить гарячого чайку. Біжи, Василечку, в тебе ноги наймолодші!
Любов Андріївна мала великі сірі очі й безкровне бліде обличчя, яке від смерти одинокого сина втратило властивість відбивати біль, чи радість. Воно, здавалося, закаменіло, як і серце нещасної матері. «Поповичі» над могилою побратима присягнули — бути синами Любови Андріївної й називали її здебільша мамою.