Через те, що поголовно вся адміністрація табору, включно з робітниками КВЧ, лаялася точнісенько так, як і блатні, мені не дали скінчити. Винагородили лишень кількома матюками і стусанами в потилицю та погнали до бараку.
Це було зараз після обідової години, отже, бараки стояли порожніми, і в нашому я застав одного лишень днювального — бувшого полковника Стопкіна. Злоязичні в’язні казали, що обличчя Стопкіна після того, як йому зголили вуса, стало подібним не до обличчя, а до чогось зовсім протилежного. І в тому була велика доля правди, бо я особисто, дивлячись на Стопкіна, завжди почував ніяковість, ніби бачив перед собою, щось вкрай непристойне.
— А-а! — зустрів мене Стопкін злорадним хіхіканням. — Товариш революціонер! Ну, як вам сподобалося в карцері?
— Сподобалося, ваше прєвосходітельство! — відгризнувся я. — До праці не треба ходити, не треба з босяками зустрічатися і на сороміцькі речі дивитися...
Видно тому, що, виголоджений на тюремних харчах, не мав червоної крови, Стопкін не почервонів, а лишень пожовтів.
— К-каналія!.. — з присвистом зашипів він. — Ти думаєш, що в тебе морда краще виглядає, ніж моя?
— При чому тут морда? — спокійно здивувався я. — Кожен має лице, чи, як ви, ваше прєвосходітельство, зволили сказати, морду таку, яку йому Бог призначив мати. Справа лишень у тому, з якою гідністю хто своє лице і звання носить... Але, бачу, тут водиця кипить. Чи не дали б ви мені напитися чайку, ваше прєвосходітельство?..
— Цвіркай, цвіркай, насміхайся!.. Над старим чоловіком легкою насміхатися!.. — у безсилій злобі, майже плачучи, вихрипів Стопкін.
— Чому ж ви вважаєте, що я насміхаюся, полковнику? Чень же до цього часу ви могли би бути генералом. Не хотіли би цього, боїтеся, чи соромитеся?
— Не хочу про це ні знати, ні думати! — вереснув гістерично Стопкін. — На чорта мені всякі нісенітниці, за які треба лишень каратися!..
— Справді, коли щось вважається нісенітницею, то не варто до нього ані стреміти, ані за нього каратися... — згодився я, усміхаючись. — Тому, давайте нап’ємося чайку, ваше прєвосходітельство...
Настояний на пахучих порічкових, малинових чи вишневих прутиках, чай пах приємно й здорово. В мене ще була грудочка цукру, і я, великодушно поділившись нею зі Стопкіним, відразу поправив його гумор і навіть настроїв примирливо до себе.
— Що нового? — спитав я, сьорбнувши гарячого чаю.
— А от, не бачиш? — показав довкола себе рукою Стопкін. — Дошки пообгорали, мало весь барак не пішов із димом, людей покалічили. Рябухін утрати на десять тисяч рублів нарахував. Навіть більше.
— Це він бреше, звичайно. Звідки ж тут набереться десять тисяч?
— То ти так думаєш. А Рябухін думає інакше. Він лікування і похорони порахував, а до того — втрату робочих годин тих в’язнів, що в лікарні лежать... Знову ж, ремонт бараку, дошки, цвяхи... Це, брат, державі у добру копійку влетіло.
— Справді, горе страшне!.. Але ви, ваше прєв сходітельство, про якісь похорони згадували. Кого поховали?
— Федора Бородача.
Від цієї відповіді на мій бадьорий настрій упала густа тінь, і охота жартувати відразу минула.
— Бородача вбили!.. — вирвалося в мене.
— Не вбили йото — поранили, — поправив мене Стопкін. — І рана не така то вже страшна була. Але зараження крови його вбило. Вчора поховали.
— Зараження крови... Звичайно... Адже в лікарні для в’язнів ні ганчірки чистої, ні йодини нема, дарма, що Рябухін видатки на хворих тисячами рублів обраховує... І похорони!.. Скільки нарахував Рябухін за те, що голе тіло виволокли з табору й зарили в яму?..
— Та йди ти к чорту! — злякано махнув руками Стопкін. — Також мені розмови заводиш! Мало тобі десятки? Хочеш іще другу заробити?
— Підеш доносити? — спитав я просто, відкинувши комедію з титулуванням.
— Ні, — заперечливо покрутив головою Стопкін. — Хоч... мусів би піти.
— Ти чув, Стопкін, дотеп про Леніна? Один каже: «Ленін помер, але діло його живе!» А другий відповідає: «Ох, нехай би він краще жив, а діло його вмерло!» І тобі я також би сказав: Ліпше йди й донеси, але лишися з переконанням, що не повинен був цього робити.