— Як це? Щось дуже мудро...
— Справді, як на тебе, задуже мудро... Оповідай краще далі: хто ще в карцері, кого поранено, а кого інакше покарано?
І Стопкін оповідав з деяким навіть піднесенням, в якому відчувалося цілком виразний осуд наших «рееволюційних» поглядів і вчинків.
— Дивлюся я на вас, дурних, і зло мене бере, — признався він одверто. — Скажіть мені, якого чорта ви ще носа задираєте?! Сидіть тихо — і все! Минули царські часи, коли можна було в революцію гратися! Тепер такі часи настали, що й невинних карають. Здається, ясно. Але ні, знаходяться ще малохольні!..
Отже, оповів, що пораненого Зипа відвезено до табору Семякіно, де була краще обладнана лікарня, в якій Зипові мали гіпсувати, чи ампутувати руку. Яшка Чижик і Пенька Смик також потерпіли чимало, так що їх можна було сподіватися з лікарні нескоро. В інших бараках сутичка пройшла з неоднаковими вислідами, але на загал блатні її програли. Навіть грізний Єзя Хлюдь, не вспівши ще стати на ноги по першій рані, — а, може, саме завдяки тому, що ще не набрався сили, — знову повернувся до лікарні з поломаним ребром. З нашого боку важкою втратою була лишень смерть Бородача. Крім нього, поважно потерпів ще Артеменко, що лежав у лікарні з пробитим боком, а решта мала лишень незначні пошкодження. Космач і Вербняк уже пішли до роботи, а Святослав навіть не хотів до лікаря йти — обійшлося якось так. По інших бараках було приблизно те саме.
— Та ще того придуркуватого мусіли в лікарні замкнути, — вже скінчивши справоздання, пригадав Стопкін.
— Якого придуркуватого? — не догадався я.
— Та якого ж! Скільки в нас придуркуватих є? Крюка. Він як почав верещати, як почав ганяти по цілому таборі — ледве його впіймали.
Я не вважав навіть за потрібне спитати щось більше про мого кровного ворога. Лишень сказав Стопкіну:
— Ну, от, прєвосходітельство, ти радиш — сидіти смирно, а воно, бач, добре скінчилося.
— Воно ще не скінчилося... — зловісно-пророчим голосом відповів Стопкін.
— О в, ваше прєвосходітельство, ви неначе чогось боїтеся?..
— Поживеш — і ти злякаєшся... Рябухін, он, погрожував, що він, замість Зипа, тепер перевезе сюди Пєтьку Большого. Цей уже собі не дасть у кашу наплювати. Він вам покаже!..
— Нам? А вам?..
— Усім буде: і вам, і нам... — сердито гаркнув Стопкін, зрозумівши, що нехотячи зрадився.
Увечері, коли в’язні повернулися з роботи, я зробив приємне відкриття: на місці покійного Бородача розквартирувався побіч мене Арпад. З першого погляду я зрозумів, що, він і Святослав за тиждень моєї відсутности вже веліли познайомитися і заприязнитися.
Наступний день випав вихідний, то ж в’язні не спішили лягати. Більша частина з них, порозсідавшись біля печі, слухала вигадок старого Жучка, що був майстром оповідати всякі дивниці, а ті, що. полягали, вже спали. І ми також прикинулися сонними.
Лігши поміж Святославом і Арпадом, я відчув себе так, ніби був у своїй хаті, між своєю родиною. І настрій у мене розпогодився і сил прибуло.
— Добре, що ми вкупі, — шепнув я. — Будемо разом мізкувати, що далі робити.
— А ти ще не намізкувався в карцері? — спитав Арпад, намагаючись щось розломити в руках.
— Там погано думається, — признався я. — Світ видається чорнішим, ніж насправді, й людина почуває себе надто самітною. Але все ж я маю кілька плинів і хочу почути про них вашу думку.
У Святослава від незагоєної рани боліла голова, і він лежав із заплющеними очима, не виявляючи охоти до розмови. Але Арпад озвався:
— Вислухаю найпильніше навіть десять плянів, але при одній умові.
— Якій?
Арпад присунувся близько і шепнув мені у вухо: — Якщо вони будуть торкатися втечі.
— Втечі?
Я збирався дуже енергійно запротестувати, але Арпад, скориставшись з моменту, ткнув мені в уста, наче в розкритий дзьоб голодного вороняти, частину того, що він врешті розламав, а другу частину подав Святославові. Я вихопив несподіваний подарунок з рота і зі здивуванням побачив, що, це — хліб. Шматочок черствої цілушки. І не таборового глевтяка, а справжнього житнього хліба! Вже самий його запах вплинув на мене, як на розплакану дитину пипка, і я, відломивши від шматочка крихту, побожно посунув її на язик. Пожував, посмакував, проковтнув і щойно після того докінчив свій протест:
— То ти поважно думав узяти ноги на плечі?!
— Певно, — хитнув головою Арпад, гризучи свій шматочок. — Я відразу побачив, що в’язнів тут зовсім не стережуть так пильно.
— Та бо найліпшими сторожами є морози, тайга і... Святославе, ти вже казав йому?