Як я скоро переконався, Пєтька Большой був попросту великою дитиною, що виросла без добрих впливів. Належав до тих, яким від народження вкладено в душу багато доброго, але які рівночасно потребують проводаря, поки стануть на власні ноги. Пєтька, видно, такого проводаря не мав, не мав і такого, хто б допоміг йому розв’язати основні релігійні, моральні й чисто практичні життєві проблеми, і він їх розв’язував, як умів, сам. Але розв’язував погано, і це його сердило. Він завжди був не вдоволений собою і світом і підсвідомо чогось шукав. Коли би він був молодшим, або, коли б у мене й моїх товаришів було більше часу, можливо, що ми би помогли йому знайти бажане. Та часу в нас було дуже мало, а Петро був уже надто зрілий, щоби дати себе переіначити кількома запальними словами. І все лишалось, як було.
Та все ж дуже скоро він пристав до нашого гурту, їв разом житні окрайці, які одержував Арпад, а й сам, роздобувши десь щось трохи їстивного, добросовісно ділився з нами. До нестями любив слухати наші розмови, або оповідання, призначені для його нехитрого розуму. З однаковим захопленням він слухав популярні лекції про Китайський мур, Конфуція, Христа, про героїв грецької мітології, Богдана Хмельницького і князя Володимира Великого, чи казки про бабу Ягу й Івасика-Телесика. Вдоволено крутив своєю великою головою, усміхався і надсадно кректав:
— Оце так здорово!..
Цікаво, що він не лаявся нецензурними словами, не курив і не пив. Сумніваюся, щоби це був вплив хлистівських приписів, бо Петро зневажливо ставився до всіх сектантів, хоч і до вірних якоїсь Церкви його також не можна було зарахувати. І тут у нього було найбільше нерозв’язаних питань, які я йому тлумачив, як умів.
— От, як воно просто! — дивувався велетень, із заздрістю дивлячись на мене. — А я думаю, думаю — і нічого в мене не виходить.
Інколи, щоби винагородити нас за наші оповідання, Петро починав оповідати сам. Розказував про свої розбійничі пригоди, і справді були вони цікаві. Зібравши ватагу одчайдухів, Петро яких дванадцять років нападав на різного роду валки, що мандрували по сибірських бездоріжжях. Грабував провіант, зброю, гроші й золото, що його вивозили з копалень до залізничних станцій. З дитячих літ Петро був навчений до мисливства та рибальства в ріках і холодних арктичних морях. Цілий Сибір був для нього своєю хатою, в якій він ходив, куди хотів. І був він чесним хлопцем доти, доки його не покликали до війська. Примус, кари і позбавлення волі зробили з вільного мисливця за звіриною — мисливця за людьми. Петро пірнув у підпільний світ тайги та тундри і став навіки його сином.
Влада довго наморочилася, поки впіймала Петра. Немало людей заплатило головами в цьому полюванні, але й сили Петрової ватаги танули також. А врешті, коли їх лишилося всього п’ятеро, прийшов кінець. Гурток застукали в землянці, коли всі п’ятеро розбійників, вичерпані дводенною безперервною втечею, поснули. Одного тоді вбито на місці, одного смертельно поранено, а решту трьох, в тому числі й Петра, взято в кайдани. Найдивнішим було те, що всіх трьох спочатку засуджено до розстрілу, але пізніше Петра, хоч він був привідцею банди, помилувано, а там тих двох — ні.
Та охотніше, ніж розповідати про свої пригоди, Петро вчив нас розбійничих пісень. То були грубо-наївні, примітивні пісні з дуже обмеженою тематикою й одноманітними мелодіями. Співалося в них про зрадливих любок, про смерть розбійника від рани, або про втечу того ж розбійника з в’язниці. А найулюбленішою піснею Петра була пісня про дівчину, якій циганка виворожила смерть у хвилях ріки саме в день весілля. Дівчина журиться й плаче, але ось з’являється «уралець — добрий молодець» на баскому коні й починає дівчину переконувати, що все буде гаразд. Він має по цілому Сибіру печери повні срібла-золота (напевно Петра ототожнювали з героєм цієї пісні) і накаже викувати з нього міст через ріку («шіро-о-окай, прєдлі-і-іннай на тисячу вьорст»). Та долі й на коні не обминеш, і дівчина таки втопилася в день шлюбу, бо, коли вона їхала в золотій кареті до церкви, міст під нею заломився, і карета впала в воду.
Ми з чемности хвалили Петрові пісні, але радше вчили співати його наших. А що голоси в нас були непогані й до нас прилучалися інші, то виходили навіть цілі концерти.
Спочатку, як лишень починалися співи, коридорні бігали, мов попарені, кричали, погрожували, а врешті кликали на поміч адміністрацію. Але Пєтька гнав їх геть, обкладаючи образливими епітетами, і починав горлати на цілі груди. Скінчилося тим, що на нас махнули рукою, тільки наказали співати потиху, щоби не давати прикладу іншим баракам. «Наказали». Пхі!..