Журив тільки нас Святослав. Не лишень мене й Арпада, але також і Петра. Розбійник любив дряпатися на гори, хоч на шпилях звичайно ніхто ніколи золота не шукав. Але він, чи то з якоюсь іншою метою, все намагався лізти вгору. Ми слухняно лізли за ним і, хоч ці підйоми звичайно бували дуже круті, не протестували б, коли б не Святослав. Йому приходилося погано. Через яких десять хвилин він уже починав вибиватися з сил, задихався й хитався на ногах. Намагаючись прикрити слабість усмішкою, викликав у нас велику жалість до себе й змушував Петра гнівно супити брови. Ніби похопившись, наш проводир затискав уста й починав обгинати гору обручем, або, взагалі занехаявши намір, наказував спускатися вниз.
Я знав, що Святославова амбіція в таких випадках була глибоко зранена, що він сердився і страждав. Бо Чепи-Ходоровські були дуже милосердними, але самі не привикли бути предметом милосердя. Та ще й, в даному випадку, — чийого!..
Тим часом Петро, не знати з яких причин, починав з години на годину проявляти все більшу приязнь до Святослава. Чи то зростала вона із вдячности за рятунок життя, чи будила її гарна, щира вдача мого шуряка — на це напевно ніхто, ані не сам Петро, відповісти не могли би. Зрештою, хто зможе збагнути всі примхи й відрухи темної розбійничої душі? Та, як би там не було, Петро перший кидався на допомогу Святославові, коли той її потребував, розділюючи харчі, завжди відділював йому кращу й більшу пайку, не дозволяв носити наших шукацьких знарядь, а одного дня заявив, що Святослав, який досі спав скраю біля мене, спатиме посередині між ним (Петром) і мною. Ми не сперечалися, бо з такої зміни Святославові, правда, користи великої не було, але й шкоди — також.
Увечорі я почув муркітливий шепіт Петра, звернений до Святослава:
— Ти, Ваньок, десь холодного повітря вхопив. Холодного, або гарячого. Повітря — то таке: як його забагато вхопити — воно в легені не пройде і згусне в клубок. Тоді ні туди, ні сюди. Тільки на серце давить. У нас його лікували так: як холодне повітря шкодило, то давали пити горілки з медом і в суху парню хворого садовили. Як попопарять дві години, одразу кращає. На гаряче ж повітря перший лік — п’явки. Ех, коли б оце мій батько жив, а ми на волі були, ми би тебе вилікували раз-два!
Я слухав це і радів, що Петро позбавлений можливостей застосувати способи свого лікування на моєму родичеві. А Петро, ще більше обнизивши голос, шепотів:
— І на волю не так важко дістатися, але силу треба мати, Ваньок. Перші два-три дні людина мусить в’юном звиватися, щоби собачників з толку збити. Треба без передишки бігом бігти через гори й долини, через ліси й ріки, не ївши, не пивши і не спавши. Як же з тобою тікати?..
А в мене й Арпада пляни втечі приблідли й зів’яли.
Ми не зрікалися їх, лишень чекали якогось щасливого випадку, а, коли по щирости сказати, то в глибині душі надіялися на Пєтьку.
Та сталося не так, як гадалося. Саме по новому році в табір прибуло кілька вантажних машин, повних жінок. Досі населення нашого невеликого табору складалося виключно з чоловіків, і поява жінок викликала сенсацію, особливо серед блатняків. Одночасно розійшлася вістка, що на місце жінок мають вивезти частину чоловіків. Одні казали, що цих чоловіків мають вивезти до копалень золота Том-Мату біля міста Алдан, другі казали, що до Аляну на березі Охотського Моря, де також були копальні золота.
— Може і нам доведеться потрапити в цей транспорт, — міркували ми. — І, може, по дорозі лучиться нагода тікати?..
В таборі був особливий рух, і це підтверджувало поголоски.
Дивно, ми рахувалися з тим, що можемо лишитися, рахувалися з тим, що можемо потрапити на транспорт, але зовсім не передбачали того, що якраз сталося: що нас розлучать. Справді, до транспорту викликали Космача, Артеменка, Жучка і... Святослава.
Коли покликаним сказали «собірацца с вєщамі», я мало не крикнув:
— А ми?!
Та в ту ж хвилину зрозумів, що ніякі питання не поможуть. Святослава забирали, і він мусів іти. Ми мали розлучитися назавжди, бо ж каторжні табори порозкидувані по цілій безмежній простороні сибірській, а від табору до табору сотні й тисячі кілометрів.