Практично й філософськи беручи, Святослав мало втратив, а все ж на його вбивцю у моїй душі виросла така непримиренна ненависть, що я його не міг бачити. Коли по виході з карцеру, Пєтька підійшов до мене і почав щось винувато мимрити, я вхопив його мішок із нар і пошпурив у другий кінець бараку.
— Геть!!! — закричав я. — Не підступайся і не смій озиватися до мене!..
На величезне здивовання всіх присутніх, Пєтька тихо відійшов від мене, вибрав собі інше місце і, наказавши подати мішок, мовчки ліг.
А через кілька днів Арпад мені сказав:
— Ти мене питався, як я можу пояснити вчинок нашого розбійника. Тепер я вже можу пояснити і, знаєш, мушу признатися, що ми таки були гіршої думки про Петра, ніж він на це заслуговує.
— Ти говорив із ним?
— Коли бути точним, то він заговорив до мене. Совість його гризе...
Я не міг нічого на це відповісти, й Арпад, вичекавши, продовжував:
— Він каже, що не мав наміру вбивати — він хотів лишень поранити, бо це був єдиний спосіб рятунку від етапу.
Мене потрясли слова приятеля. Отже, такі були мотиви незрозумілого і жорстокого вчинку?! Пояснення було просто неймовірне, але саме тому не залишало місця для сумнівів.
— Нещасний! — говорив далі Арпад. — Він запевняє, що з більшою охотою пробив би себе десять разів, коли б лишень це помогло. Мучиться дуже від докорів сумління й каже, що після Святославової смерти йому життя обридло і світ став немилим... І, ти дивися, до чого може з великої приязни додуматися розбишацький розум!..
В голосі Арпада відчувався жаль до Петра, а слова були розраховані на те, щоби мене помирити з убивцею.
І правда, що моя неприязнь до Пєтьки після цього пояснення враз зменшилася наполовину, але й тієї половини було забагато, щоб я міг простити все. Занадто вже я любив Святослава і занадто мало мав близьких людей на цьому світі, щоби могти так легко прощати їхню смерть убивцям, навіть і невільним.
— От що, друже, — сказав я Арпадові, — нехай там того Петра Бог судить. Я йому не ворог і зла не бажаю. Але не бажаю також ані говорити з ним, ані не бачити його.
Арпад зрозумів мене й не пробував переконувати змінити погляди, лишень зідхнув із жалем:
— От і зруйнувався нам наш найкращий плян утечі!..
— Це ще не був плян, і не був він, зрештою, такий добрий, щоби за ним жалувати.
— Сам по собі він добрим не був, і навіть, — годжуся, — не був пляном, але був найкращим з того, що ми мали... А час біжить так скоро, а життя так легко тікає з цього світу, що я починаю плакати над кожною змарнованою хвилиною...
Я вхопив Арпада за руку і потиснув:
— Те самісеньке мені в голову прийшло першого ж дня, як я тут опинився. Жив я з чужими документами, був обережним, а потім виявилося, що то все — глупе. Мабуть отак почуває себе скупар, який врешті довідується, що всі гроші, які він ощаджував протягом життя, втратили вартість.
— Добре порівняння! — похвалив Арпад. — Тому, колего, давайте за ту решту, яку ще можна витратити, зазнати чогось доброго. Ви — духовного стану й самі на духовника готувалися, то, може вам буде і не до шмиги почути мої міркування, але я їх висловлю: треба вибрикатися на цьому світі, бо на тому не дадуть. Там треба бути сумирним і спокійним...
* * *
При всій нечуваності більшовицького бюрократизму, певні речі в СССР вирішуються абсурдно скоро, точнісінько так, як тисячі дрібниць, не вартих списаного ними паперу, вирішуються місяцями і роками. Взяти хоча б і цей випадок із нашою знахідкою. Властиво, то була навіть не знахідка, а лишень знахідка ймовірності, що у віддалі яких 50-60 км. від нашого табору на північ, у долині при березі ріки Алдан може бути золото. І цього вистачило.
Не минуло й місяця, а з Москви прийшов наказ — поробити всі можливі приготування, щоби відразу, як лишень розмерзне ріка, приступити до миття золотоносного піску. Сибірське літо дуже коротке, й Москва не хотіла дарувати з нього ані одного дня. Мусів цей наказ вийти з божевільної голови, бо ж, щоби поробити приготування, треба було людей, щоби люди могли щось робити — вони мусіли, насамперед, мати де зупинитися; щоби вони могли десь зупинитися — треба було зробити їм захист. А, щоби цей захист зробити, потрібно було знову людей. Коротше кажучи, виходило зачароване коло, з якого таборова адміністрація заризикувала вийти лишень тому, що їй було байдуже до кількости жертв, які могла за собою ця божевільна виправа потягнути.