Отже одного дня створено нову бригаду, названу «продвіґалкою» (від слова «продвіґаться» — «просуватися»), яка мала своїм завданням вийти вперед і приготувати сякі-такі житла для більшої кількости людей. Бригадиром «продвіґалки» зробили Пєтьку Большого, дарма, що йому за вбивство Святослава мали додати ще кілька років до попереднього вироку. Бригада складалася з 50-ти в’язнів, 20 конвоїрів і двох вівчурів. Через те, що бригаду доручили комплектувати Пєтьці, не дивно, що я й Арпад першими увійшли до її складу. Решту Петро добирав за засадою вправности ходіння на лижвах, за якою вже йшли другорядні вимоги: здоров’я й фах. А через те, що я з Петром не розмовляв, то для мене й по сьогодні лишається загадкою — яким чином у «продвіґалку» попав Крюк? На лижвах він ходив погано, здоров ям не відзначався, і фаху, коли не числити чекістського та демагогічного, не мав ніякого. А, отже, й він потрапив у нашу бригаду. А назагал «продвіґалка» складалася з людей майже поголовно кримінальних, несимпатичних і для нас незнайомих.
Було би довго оповідати, з якими труднощами наша бригада дісталася на місце, везучи на власних плечах усі знаряддя. Адже від Кугурчі до уявних золотих покладів через глибокі сніги не міг навіть запряжений у сани кінь пройти. А ми мусіли! Не буду також оповідати, як ми збудували першу землянку, в якій першу ніч мусіли тулитися і в’язні, і конвой, і собаки, і знаряддя, і харчеві запаси. Ми не позамерзали тому, що сиділи (лягти не було місця) один на другім, а не позадихалися тому, що мороз, неначе, мечами, пролазив крізь накриття землянки, втискаючи до неї ледове повітря. Й одинокою нашою потіхою було те, що наші дозорці терпіли так само, як і ми. Тільки в’язні мовчали, а дозорці лютилися й лихословили, вважаючи всю виправу великою для себе несправедливістю.
І лишень щось по чотирьох днях нелюдських зусиль, терпінь і безсонних ночей ми врешті мали дві землянки з печами, які таки гріли, а не диміли, з парами, з подвійними дверима і з маленькими віконечками. Правда, коли нагрівалися залізні бочки, які правили за печі, виявлялося, що тут і там топиться замерзлий ґрунт, і від того починає капати, текти, а на долівці творяться болото й калюжі. Правда й те, що тут і там раптом відкривалися щілини, в які задувало лютим морозом. Але це вже були дрібниці. Головне, що ми мали захист, могли після закінчення роботи посідати біля гарячої печі, пороззуватися, просушити онучі й взуття та випити гарячого окропу, настояного на запашних прутиках овочевих кущів.
Та ці всі благодаті обійшлися нам досить дорого. У балянсі ми мали сімнадцятеро важко хворих від простуди й інцидентів ув’язнених і трьох, також важко хворих, конвоїрів, що, правда, вже можна було скоріше віднести на сторінку зі знаком плюс. Конвой чекав зміни, що мала прибути з Кугурчі з новою партією в’язнів. Тоді при повороті мали забрати з собою хворих. Та поки що і конвоїри і в’язні лежали без лікарської опіки і без ліків.
Я й Арпад, як підопічні бригадира, здебільша були зайняті на кращій роботі — в самих землянках. Послаблення конвою, легший режим і порівняно добрі харчі привели до того, що в мене просто земля під ногами горіла. Я прокидався і лягав з думкою про втечу. І вона тим більше мене непокоїла, що я не міг поговорити з Арпадом, бо біля нас постійно стовбичили як не в’язні, то конвоїри.
Але одного дня ми пішли стягати зрубані в горах дерева. Вилізши на яких 200 метрів понад рівень нашої долини, я став і глянув довкола. Долина майбутнього табору була захищена з північного сходу й північного заходу горами, вкритими гарним густим лісом. Скільки сягало око — розстилалася біла засніжена пустеля, в якій царювала свобода, не скована ще в кайдани тими людьми, що ходили в шпичастих будьонівках, оздоблених на чолах червоними зірками. Небесна синь і білість снігу складали основні прикмети краєвиду.
І лишень над рікою довкола наших землянок темніла брудна латка, а в небо з чорних наперстків коминів здіймався сірий дим. І як воно, Господи, той бруд і погань любить людей! Так і ходить услід за ними.
— Не дивися, синашу, з такої висоти, не дивися! — насмішливо озвався півголосом Аріпад. — Голівка закрутиться — і можеш дурницю зробити...
Користаючи з того, що нікого не було поблизу, я заговорив до приятеля й сам відчув, як голос мій хрипів з одчаю.
— Хто зна, чи. ми не зробили більшої дурниці, проґавивши марно час?! Адже тепер не стоять на перешкоді ані дротяні засіки, ані...
— Спокійно, друзяко, спокійно!.. — охолодив мене Арпад. — Тебе сніг осліпив, і ти не хочеш певних речей бачити. «Дротяні засіки»... їх тут і не потрібно. Чим менший гурт, тим важче його покинути непомітно...