Що ж до мене, то перший удар бурі, який примусив мене зігнутися і заплющити очі, одночасно, здавалося, розпростав за моєю спиною крила. Я мав таке враження, наче вже тікаю, і від того моя голова пішла обертом. Закрутилися і затанцювали в ній усі недодумані плини і зв’язані з утечею, всі уявлення і бажання, що вже кілька тижнів, одні на зміну другим, ходили вслід за кожним моїм кроком. Я йшов, наче не ледовим вітром, а полум’ям обнятий, і ніс у грудях тверду постанову: тікати раніше, ніж скінчиться пурга. Вона сховає нас у свому лябіринті, поспускає за нами сніжні завіси, позамітає стежки і здує запах із наших слідів перед вівчурами. Вона сипатиме снігом в очі погоні, збиватиме її на манівці і позбавлятиме охоти шукати нас. Ми пропадемо серед неї, як голка в стирті соломи, як насіння дикого маку серед зораної ріллі...
Добре, але, чи пурга має більше милосердя до втікачів, ніж до переслідувачів? Смійтеся, але я тоді на таке питання відповів рішучо позитивно: так! Адже втікач мусить мати більше сили й витривалости, ніж погоня, бо ним керує бажання і відвага, а погонею — примус. У втікача спонука криється внутрі, в погоні — ззовні. Стихія для втікача — суперник, для погоні — ворог. І, зрештою, у втікача одна дорога, в погоні — сотні. Не так легко потрапити на потрібну, особливо ж у завірюху.
Рішення скріпло й обросло бажанням та нетерплячкою, і я не міг дочекатися хвилини, коли можна буде спокійно поговорити з Арпадом. А він, як і слід було припускати, переживав те саме, що й я, та з такою ж нетерплячкою вичікував слушного моменту для розмови.
І такий момент нарешті настав. Крюк почав оповідати якусь історію вартовим, а вартові, зацікавившись оповіданням, перестали звертати увагу на в’язнів. В’язні ж із того скористалися, і кожен зайнявся тим, що видавалося найкращим: одні спали, другі трусили вошей, а ще інші покрадаємці малювали карти. Отже, ми могли говорити вволю. Але що нам було з того, коли всі наші пляни варті були торби січки?.. Окремі деталі виходили зовсім добре, але сполучити все в цілість ми не вміли. І це нас дуже нервувало. Бо, коли би не ці деталі, що дражнили нас, мов іскри надії, ми попросту, може, й занехаяли би цілу справу і здалися б на волю течії. Але зректися тих, нехай і дрібненьких, іскор не вистачало сили.
І коли ми так перешіптувалися, до нас несподівано підійшов Петро. Майже силою здобуваючи місце, сів поміж нами і сплів пальцями свої величезні руки. Від смерти Святослава я вперше глянув зблизька в його обличчя, і мене вразив його вираз. Петро схуд, постарівся і став цілком подібним до святого з оливного образу. Заговорив хриплим голосом і, видимо, хвилювався.
— Не жени мене, Несторе, і не відвертайся від мене... Ліпше вже візьми й заріж — не боронитимусь... Пече мене в грудях, наче головешку там хто покинув. А вона і пече, і чадить, і димом душить...
Від хвилювання у нього справді щось клекотіло в грудях, аж мусів прокашлятися.
— Я з добром до вас... — почав знову з поспіхом, видно, побоюючись, що його переб’ють. — І ніколи злого не хотів... Тільки ж рука така проклята, що не звикла промахуватися... Простіть і... Ех!.. От, прийшов я сказати: на волю вас виведу. Здайтеся на мене — я вас виведу і сховаю. І перед негодою і перед собачниками. Живими будете. І нічого не хочу. Підете по своїй волі, куди забажаєте. Я — своєю дорогою, а ви — своєю. Згода?
Я знав напевне, що, коли відмовлюся, він розплачеться — такий жаль чувся в його голосі. Принижено й запобігливо дивився мені в очі, а груди його ходили ходором.
Хоч мені було шкода його, та я не міг ані на мить забути, що він — убивця мого шуряка, і я не знав, що сказати і як поступити. Але на поміч прийшов Арпад.
— Він і не гнівається на тебе, Петре, — сказав також поспішно. — Тільки й ти не гнівайся, що не обіймає тебе. Іван йому більше рідного брата був — таких втрат чоловік скоро не забуває. А те, що ти кажеш — добре. Ми тут також дещо придумали. Ти та ми — ану ж щось справді путнього з того вийде?..
І справді Петровий плян, як і всі наші, також був дуже непевний, а, головно, такий жорстокий, що ми його не могли прийняти. Зате в ньому були дуже важні кільця, яких саме бракувало всім нашим плянам. То ж ми, скомбінувавши одне з другим, нарешті прийшли до чогось більше-менше виразного. Кажу «більше-менше», бо ще лишалося багато білих плям, а багато було дуже ризикованого і непевного. Та нас уже ніщо не могло відвести від задуму, а Петро годився з усім без найменшого спротиву.