Погода нам сприяла. Пурга бушувала не вгаваючи, й наші землянки так занесло снігом, що й удень треба було світити каганці. Хворі стогнали й маячили, вартові нудилися й кляли, час плив марудно-довго, а на загал витворювалося враження чогось безконечно-безнадійного.
Варта змінялася що вісім годин, але кожна зміна складалася з шістьох вартових, які напереміну стояли на чатах по троє. Отже, троє чатувало, а троє відпочивало, здебільше спало, але, на випадок тривоги, могло стати на допомогу. Це було, особливо з огляду на пургу, що так утруднювала перехід від землянки до землянки, придумано непогано.
На четверту годину по полудні ми рішилися. Коли прийшов начальник конвою зі зміною вартових, Арпад підійшов до віконечка і попросив, щоби нам у час примусового безробіття дозволено було приготувати виступ самодіяльности. Мовляв, замість спати й нудитися, краще провести час культурною розвагою.
Якраз був період, коли влада навіть заохочувала в’язнів до художньої самодіяльности, тому начальник конвою, що репрезентував у нашій бригаді всі відділи таборової адміністрації, згодився без великого вагання.
Однак застерігся:
— Культурною розвагою, кажеш? Ну, я би мусів перше сам побачити, що то за розвага. Тоді рішу, чи можна її показувати в’язням, чи ні.
— Та то нічого особливого, — пояснив невинно Арпад. — Циркові штучки.
— Циркові штучки? — зацікавився начальник. — А ти ж умієш показувати циркові штучки?
— Вмію. Я — старий циркач.
Заява Арпада викликала велике пожвавлення серед вартових, і вони почали просити, та заохочувати начальника, щоби спочатку взяти нас до їхньої землянки, а з нами заразом і Крюка:
— Цей уміє історії оповідати! — хвалили вони.
— Чекайте, — зупинив їх начальник. — Скільки ж вас, циркачів?
— Нас двоє, але треба ще одного на поміч.
— Кого ж вам додати?
Це ;був дуже делікатний пункт. Нам, звичайно, потрібно було лишень Петра, але ми не могли цього одверто говорити, щоби не викликати підозріння.
— Все одно, кого, — відповів Арпад, — щоби лишень витримав на плечах нас двох.
— Дозвольте мені, начальнику, — попросив Петро.
— Щоби й нас ножем попробивав? — вирвалося в мене надто щиро.
Начальник усміхнувся:
— Боїшся? Нічого, не бійся, всіх не попробиває. А, як і попробиває, то втрата невелика. Менше мороки. Пішли!
Все пішло нам, як музика по нотах, але всю справу готовий був попсувати Крюк.
«І де він узявся на нашу голову?— майнула в мене думка. — Чи він прикований до мене якимсь невидимим ланцюгом, чи що?»
Глянувши на Петра й Арпада, побачив, що й вони також були лихі: адже й без того небезпечне та ризиковне підприємство ускладнювала непередбачена і небажана фігура.
Чіпляючись грубих тросів, ми ледве-ледве подолали прохід поміж землянками й стратили на цих десять метрів не менше десяти хвилин часу. І під час цієї подорожі у мене, а напевне й у моїх товаришів, виросло ясне зрозуміння, що тікати в таку погоду — це смішне. Але одночасно, коли б мене хтось у ту хвилину спитав, чи я зрікаюся наміру, я би відповів заперечно.
В землянці було тепло й затишно. Конвоїри світили не каганцями, як в’язні, а карбідовою лямпою, причепленою до стелі, і нари не були голі, як у нас, а вкриті вовняними коцами. Зараз при вході ліворуч стояла клітка з лисицею, а далі — стояк зі зброєю. Праворуч містилася на грубо збитих полицях комора з харчами, одежею, аптечкою і всім іншим таборовим майном та канцелярією. Залізна піч, що не вигасала круглу добу, стояла біля самого входу, так що між нею і нарами було досить місця.
Як лишень ми увійшли, вівчур, який також повернувся зі зміною, вмить кинувся до клітки з лисицею. Лисиця фиркнула й зіщулилася в самому куточку, готова, однак, кожної миті до оборони, А в собаки спалахнули всі інстинкти, він завищав і, крутячи нервово хвостом, почав наскакувати на клітку.
— Дружок, на місце! — крикнув його доглядач. — Лягай!
Вівчур лишень невдоволено глянув на конвоїра з таким виразом, немов би казав:
— Ат, не морочи мені голови! — і продовжував свої скоки довкола бурої спокусительки.
Наказ довелося повторити двічі, а на додачу вжити ременя, і лишень тоді пес йому скорився. З явним жалем та з виглядом глибокої образи на розумній морді розтягнувся біля стояка зі зброєю, нервово кліпаючи зеленими очима та облизуючи червоним язиком чорні губи. І було по ньому виразно видно, що він довго не витримає.