Конвоїри вже були в наших руках. Вони забули про все і з висолопленими аж на бороди язиками рячилися на артиста і, замість оплесків, винагороджували Арпада такими соковитими й мистецькими виразами, у порівнянні до яких і найбільші компліменти могли хіба мізерно збліднути. Одним словом, культурна розвага викликала дуже живу реакцію.
Врешті прийшла черга на рішальний номер. Це був скетч зі злободенною тематикою, зредагований в останню хвилину з огляду на Крюка.
Озброївшись палицею на шнурку, я перетворився в конвоїра, який мав відпровадити «в табір над рікою Алдан» двох «ворогів народу», якими були Крюк та Арпад. Але через те, що в’язнів було двоє, а я один, то їх треба було зв’язати. Отже я попросив начальника конвою, щоби власноручно це зробив і зняв з мене відповідальність за недбале виконання обов’язку. При тому мене раптом перелякало припущення, що хтось із присутніх може також знати секрет штуки «вісімки», і я зі завмерлим серцем дивився на роботу начальника.
Але. ні, він не знав нічого й не зауважив спритного Арпадового руху, яким перекручено мотузку. Що ж до Крюка, то він, звичайно, був зв’язаний по-справжньому.
Начальник ще раз перевірив надійність вузлів, після чого сів на своє місце, а я «погнав в’язнів до табору», себто, обвів їх з різними промовляннями довкола місця, що було нашою ареною. При тому в досить блідих та недотепних жартах вихвалявся, який то з мене пильний і строгий конвоїр, та ніби мріяв, яку я одержу нагороду за свою пильну службу. Так, міркуючи вголос, я завів своїх в’язнів за параван, що стояв по тому самому боці, що й стояк зі зброєю, а, коли ми звідти вийшли, то палиця на шнурку вже висіла в Арпада на плечі, а руки були зв’язані в мене і в Крюка. Наслідуючи мій голос, Арпад тими самими словами, що й я, вихвалявся своєю пильністю та міркував над недалекою нагородою.
Конвоїри позривалися з місць, щоби зблизька перевірити, чи й справді їх не зраджують очі, а я в ту хвилину побачив, що Дружок, ігноруючи цілковито нашу імпрезу, енергійно добувається до клітки з лисицею, і його запал набагато перевищує запал наших глядачів. Що ж до стійкового, то він, правда, з місця не відходив, але по його пиці було видно, що в цю хвилину для нього нема ні служби, ні зброї, ні небезпеки — нічого, крім незрозумілих див наших фокусів.
Занотувавши це все мимохіть, я продовжував гру і скаржився глядачам, що мене заарештований чародій чаклунством зв’язав, а сам розв’язався. Арпад протестував, кажучи, що радянська влада давно осудила всякі забобони і що я, як розсадник темряви та пересудів, заслуговую на кару смерти. З тими словами повів мене під протилежну від паравану стіну, скомандував «струнко!» і націлився з палиці. Палиця, на велике зчудування глядачів оглушливо бабахнула, обсипаючи мене хмарою зубного порошку. Але я не падав.
— Я тебе вже забив! — закричав Арпад. — Падай!
— Нема дурних! — відповів я. — Спочатку підстели мені, бо ще заб’юся.
— Ворогам народу такі розкоші не належаться!
— То я стоятиму далі!
Після довгих торгів Арпад урешті постелив мені мішок, і я, розглянувшись уважно, почав лягати.
— Дивіться, яка та контрреволюційна бестія живуча! — дивувався Арпад.
Глядачі заходилися від реготу, але нам, спричинникам цієї бурі веселости, далеко було до сміху. Ми саме зближалися до порогу, від якого вже не було вороття. Найменший недогляд, найменша помилка в розрахунках, або звичайний дурний випадок — все могло бути згубним.
Але доля нам сприяла, і якось воно йшло. Я «воскрес» і почав домагатися реабілітації, Арпад протестував, а врешті Крюк, якому Арпад підказав репліку, звернувся до глядачів з міркуванням, що ми обидва винні і що нас обидвох треба знову зв’язати і посадити «в ізолятор» — за параван.
На цей раз вибралося аж кілька чоловік, щоб нас пов’язати, решта підступила ближче, щоби бачити на власні очі вузли, а ми при тому викрикували щосили всякі дурниці, пручалися і виробляли все можливе, щоб наші глядачі поза нами нічого не чули і не бачили. Само собою зрозуміло, що ми обидва таки вмудрилися знову поперекручувати шнурки «вісімкою», з якої звільнялися руки майже без ніякого зусилля, але яку важко впізнати необізнаному глядачеві, та ще й при таких обставинах. І справді, в землянці стояв такий гармидер, такий чад з махоркового диму й така курява з зубного порошку, що за ними можна було осліпнути й оглухнути. Отже, не дуже й дивно, що конвоїри не зауважили подій, які відбувалися позад них. А тим часом Дружок при допомозі Петра таки досяг свого й опинився замкнений у клітці з лисицею, після чого вже безшелесно зняти стійкового при зброї — для досвідченого розбійника було справжньою дурничкою...