Ми ж, зв’язані, помаршували за параван, залишивши авдиторію в напруженій цікавості: що то з того всього знову буде? А вийшло таке, що перейшло всілякі сподіванки, й ефект був справді потрясаючий, коли ми, з’явившись з-за паравану вдруге, мали в руках не палиці, а справжні автомати, скеровані цівками на глядачів.
Роздерті сміхом пики конвоїрів скам’яніли в божевільних гримасах, і, хоч дим та зубний порошок далі висіли в повітрі, але землянку враз наповнила жаска тиша.
Холодний дотик зброї під долонями діяв на мене дивно-заспокійливо і скоро. Я відчув майже фізично, як з моїх плечей сповзла кудись половина мого справжнього віку, а на її місце прийшла бадьорість гарячої молодости.
— Лягай! — крикнув я й сам здивувався, що голос мій бринить так впевнено й чисто.
У цій миті хтось, отямившись перший, кинувся по зброю, але на половині дороги його переломила серія, що її пустив Петро зі свого автомату, й кинула на підлогу.
— Лягай!..
Ці негідники заслужили на те, щоб їх перестріляти без суду. Але ми не зробили цього. Навіщо? Їх і так чекала смерть, або довічна каторга за те, що сталося. Кара з рук того пана, якому вони служили! І це було ліпше й справедливіше, ніж смерть з наших рук. Ні, ми їх не повбивали! Ми навіть тих двох, що потерпіли випадково від Петрової серії, дбайливо забандажували й поклали на нарах (той, що кинувся по зброю, на жаль, загинув, і Петро виніс його з землянки), а решту понизали кожного зокрема, тоді разом усіх один до одного і зігнали в кут землянки. З ними також і Крюка. Дехто з них був такий безлично-дурний, що просив милосердя, просив нас подумати над тим, які страшні наслідки потягне для них наша витівка. Жалюгідні люди!
Ми покинули землянку, коли вже розвиднілося. Пурга ще не вляглася, але ослабла, неначе втомилася.
А нам це було на руку, бо ж ми самі не могли замітати за собою власних слідів перед погонею.
Варта, що сиділа в другій землянці, не лишень не прийшла довідатися, чому опівночі не було зміни. Навпаки, догадавшись, очевидно, що сталось щось небезпечне, забарикадувалася зсередини. А ми їй ще й допомогли: підперли кілками двері з-зовні. Хай посидять, поки прийде зміна з Кугурчі!
У конвойській землянці ми не залишили нічого зі зброї. Що могли — забрали зі собою, решту понищили, або порозкидали по снігових заметах. Дружка покинули замкненим з лисицею, якій він подарував життя, стративши до неї всю свою попередню зацікавленість. Мабуть зі страху. Мудре створіння зрозуміло, що сталося щось надзвичайне, й злякалося. Дивилося на нас понурими очима й винувато попискувало.
А нас трьох, вдягнених за рахунок сторожі в легкі теплі кожухи, взутих у валянки, в хутряних вушанках, із важкими наплічниками на спинах, ішло назустріч волі, дорога до якої стелилася серед небезпек і терпінь по завіяних дикою пургою, безмежних сибірських просторах.
Це була справді важка дорога, але ми не мали інакшої, зрештою, знали, що з неволі на волю нема легких доріг. І ми йшли. Властиво, сказати, що «ми йшли» — все одно, що не сказати нічого. Ні, ми не йшли, ми боролись за кожен кілометр, інколи — за кожен метр, навіть за кожен крок відстані. Коли вітер ущухав, а ми опинялися на відкритих горбах, чи долинах, тоді подорож перетворювалася в головокружний лет навзаводи з вітрами. Але справа зовсім мінялася, коли доводилося спинатися на круті схили, або продиратися лісною гущавиною. Інколи ж, на горбах, або у вузьких проваллях, ми потрапляли у несподівані засідки обірваних та погублених клаптів пурги, що злісно наскакували на нас, сліпили колючим снігом й обпікали наші обличчя та легені.
Петро вибрав напрям — просто на північ, а ми не дискутували над його планами. Бо й Арпад, що так хвалився знанням Сибіру, і я, що такими знаннями похвалитися не міг, — ми обидва на практиці мало різнилися між собою. І напевне наша дорога була б дуже коротенькою, коли би з нами не було такого досвідченого провідника. А Петро, крім досвіду, керувався ще й подиву гідним інстинктом, який, здається, рідко коли його зраджував.
Першу ніч ми ще не боялися погоні через те, що при найкращих обставинах у Кугурчі могли довідатися про нашу втечу щойно через два дні: день треба було йти з Кугурчі до нового табору, день — назад. Кугурча вже мала телефонічний зв’язок з Якутськом і радіонадавчу станцію, тому могла негайно повідомити про подію і просити допомоги для розшуків. Оскільки подія виходила поза межі звичайної втечі, слід було сподіватися розшуків з повітря — літаками. Але, повторюю, де могло статися при найліпших обставинах лишень через два дні. Тому в першу ніч ми не боялися розкласти на розчищеній від снігу галявині величезне багаття, і тоді, коли під ним розігрілася земля, Петро наказав відсунути вогонь набік, а на гаряче місце настелити соснових гілляк, що мали служити нам за постелю. Поверх цих гілляк ми розіпнули шатро й сіли вечеряти, певні, що кожухи й спальні мішки при всіх попередніх заходах допоможуть нам перетерпіти і найгірший мороз.