Смачно попоївши, ми взялися до чаю, і тоді Петро вперше зважився заговорити про речі, про які можна було й не говорити.
— Собаки нам треба було б, — озвався діловито. — Коли б мали собаку, заснули б оце спокійно і відпочили б по безсонній ночі та важкому дневі...
— Е-е, Пєтєнька, — добродушно всміхнувся Арпад, — ти хотів би відразу всі вигоди!..
— Собака — це ще не всі вигоди, — резонно зауважив Петро. — Я великого ніколи не бажаю.
— Найсумнішою у світі річчю є факт, що молоді й здорові люди вміють вдоволитися дрібними речами: собачкою, горілкою, копійкою, веселою пісенькою і кругленькою молодичкою під боком... — не витерпівши, вмішався в розмову і я.
Сказав річ мало приємну, але Петро дуже зрадів, що я врешті обізвався, коли й не до нього безпосередньо, то принаймні на його адресу.
— Чого ж... — сказав, несміливо повернувшись у мій бік. — Он ти сам оповідав про буддистів, а вони живуть так, щоб не хотіти нічого.
— Вміти не хотіти нічого — далеко важче, ніж хотіти малих речей, Петре. Та ти цього не зрозумієш. Зрештою, я, слава нашому християнському Богові, не належу до поклонників Будди...
Ми були страшенно потомлені, а тепла земля під гілляками та приємно наповнені шлунки давали себе відчути й діяли, мов наркотик.
— Засадничо, звичайно, правда по твоєму боці, мій друже, — мовив Арпад, відставляючи набік порожній кухоль від чаю. — Але, по щирости, в конкретних обставинах було би непогано, коли б так здійснилося скромне Петрове бажання щодо собачки. Я втомлений і не маю найменшої охоти тримати варту...
— Я також. Сумно мені, однак, що й непересічного морального мірила люди також починають схилятися в бік дрібних бажань. Я би, наприклад, коли б уже в цю хвилину було суджено збутися якомусь моєму бажанню, побажав би чогось більшого від собачки...
— Друже! — з осторогою підняв угору палець Арпад. — Друже! Впадаєте в протилежну буддизмові скрайність, таку ж небезпечну, як і буддизм.
— Справді?! А я й не знав, що бажати великих речей — небезпечно.
— Я не про ту небезпеку, про яку ви думаєте. Я говорю про небезпеку безсилости. Першою познакою безсилости є мрійництво, чи не так? Досі я і ви, побратиме, вважали, що бажання здійснюються при допомозі зусиль, а не при допомозі магічної палички.
— Бачу, що ми через дрібницю готові посперечатися сьогодні, — відповів я, усміхаючись. — Гаразд! Будемо мріяти про собачку, а великі речі — здійснювати при допомозі зусиль...
— Ну, так! — устряв тепер у розмову Петро. — Арпад, виходить, проти всяких чуд, що, як ото в казці, по щучому велінню діються. Приміром, як хто хоче, щоби йому палац за одну ніч збудовано, чи там царівну з-за тридев’ять земель украдено. А собаку мати — це проста справа.
Звичайно, це була зовсім проста справа. Але речі оцінюються не лишень самі по собі, а й у залежності від обставин, при яких вони являються. І тому, погодьтеся, що поява собаки саме в такий момент примусила нас попросту покам’яніти з дива. Бо, лишень Петро вимовив свої останні слова, як поли намету розхилилися, і в щілину просунулася розумна собача морда. Напис на нашийнику у світлі карбідової лямпи можна було прочитати без ніякого зусилля. Всякий сумнів відпадав — перед нами був Дружок.
Одним духом ми всі позривалися на рівні ноги й ухопилися за зброю, а знадвору почувся крик:
— Не стріляйте!.. Я тут один!.. Не бійтеся!.. Це я, Крюк!..
Нова несподіванка!
— Бодай же тебе нечиста сила побила! — вилаявся Петро. — Та гадина, здається, сама на рожен пре!
Однак, відщіпнув поли намету й наказав:
— Заходь!
І, ледве Крюк проліз усередину, напався на нього:
— Ти чого ж за мною лазиш, Юдо, га?! Чого ти сам лізеш вовкові в пащу?! Я тобі вже раз життя подарував, але вдруге не маю обов’язку. От візьму й відірву твою паршиву голову!..