— Напевне переслідує! Усіх переслідує. Коли не зразу, то потім. Врешті приходить такий час, коли страх бере верх навіть над найтвердішою людиною, і тоді — кінець! Нема для неї спокою, нема сховку, нема забуття, нема щастя, родини, любови — нема нічого!
— Перестань ти! — рикнув раптом Петро, зриваючись на ноги. — Замкни хавку, бо я тобі... Я й про таєжний закон готов забути!..
Крюк підібгав ноги і втягнув голову в плечі, а сам дивився на Петра, жалісно й перелякано усміхаючись.
— Бачиш, от і правда... — сказав тихо.
— Перестань!
— Я мовчу, мовчу... Я лишень... Ти казав, що я можу вас сонних повбивати, то я тому й почав... А я вже нікого не вб’ю, не можу вбити, хіба самого себе. Боюся крови, ненавиджу її, тікаю від неї, тікаю і не можу втекти... Ах!..
Ухопився обома руками за голову, впав на соснову постіль і заскиглив, здригаючись конвульсійно, немов при епілептичному нападі.
Ми всі були схвильовані, особливо ж Петро. Він поліз до наплічника, витягнув пляшку і налив із неї в кухоль.
— Стерво! — промовив крізь зуби і штовхнув Крюка під бік ногою. —На, випий, ось, то, може, перестане тобою кидати...
Крюк підняв голову, взяв кухоль тремтячими руками і сьорбнув.
— Ні! — здригнувся й віддав кухля Петрові. — Від того ще гірше. Я вже пробував себе спиртом глушити, і з того нічого не виходило. Як уп’юся, стаю таким видющим, немов би через мікроскоп дивлюся. Не п’янію, тільки бачу все побільшене. Не можу! І нема мені рятунку, нема!..
Знову вхопився за голову і впав на застелену гілляками долівку. Згорнувся в куточку, нещасний і жалюгідний, стараючись зайняти якнайменше місця. Боявся торкнутися когось із нас, бо ж знав, що ми всі бридимося його — оцього колишнього крикливого «оборонця трудящих» і всевладного начальника ЧеКа, що палив міста й села та сіяв смерть і жах серед тисяч людей...
* * *
Під кінець четвертого дня, коли рахувати від нашої втечі, Петро признався нам, що заблудив. Ми крутилися поміж горами й долинами, продиралися лісами й чагарниками, виходили на власні сліди, але печери, повної всякого добра, про яку нам на самому початку говорив Петро, таки не було.
Розбійник сердився і непокоївся:
— Та що ж це воно таке?! Чи я осліп, чи здурів, а чи хто цю дірку вкрав?! Ми ж уже повинні були там вчора ночувати! Тьху, будь ти неладна!..
Тривожитися було чого, бо в нас уже кінчилися харчі, ми були потомлені, а на додаток до того всього, у природі діялися зміни, які знову заповідали бурю.
— І так нам усе на руку йде, — досадував Петро. — Дивіться, що досі погоні не чути. Тепер би ще тільки барліг знайти. Почнеться пурга, позамітає всі сліди — тоді й сам чорт нас не знайде... І де ж та проклятуща яма поділася?!
Я вже радив лишити всякі розшуки, а натомість узятися зробити якийсь тривкіший курінь, бо день гаснув і зривався вітер.
Але Петро був упертий.
— Навіщо нам курінь? — повторював. — Я вас у краще місце хочу завести. Печера тут десь мусить бути. Не перестану її шукати, поки не знайду!
І ми, ледве живі від утоми, продовжували лазити вгору і вниз, наліво й направо, через ліс і гущавину, щоби врешті знову вийти на власні сліди.
Накінець, коли вже почало темніти, Петро вилаявся ще раз і здався:
—Певно, вчепився мене блуд. А воно, як таке станеться, краще не шукати. Ставаймо тут і робімо яку буду.
Вибране місце було захищене з двох сторін боками сусідніх горбів, що сходилися під кутом, і нам лишалося зробити накриття і ще одну стіну. Нижче на яких 80-100 метрів була ріка, звичайно, замерзла і завіяна снігом, а довкола з усіх сторін насувався ліс.
Поскидавши наплічники, ми вже почали радитися, як і що робити, як несподівано Жорж крикнув:
— Стежка!
Навіть не глянувши на нас, він скочив на лижви, відіпхнувся й подався вперед.
— Де стежка? Яка стежка? — кричали ми. — Та почекай!..
Але Крюк їхав далі, не відповідаючи.
Схвильовані, ми похапали наплічники й пустилися за ним навздогінці. Дружок, який досі ходив біля нас, невдоволений і сумний, тепер підняв хвіст і вуха, виявляючи всі ознаки великої радости. Загавкав весело і подався за Крюком.
Ми з’їхали вниз до ріки й їхали далі вздовж її берега, але ніякої стежки не бачили. Кругом усе було засніжене, завіяне й безлюдне.
— Це йому щось верзеться, — сказав я.
— І я так думаю, — згодився Арпад і крикнув: — Гей, ти, навіжений! Вертайся назад!
— Стежка! — вперто повторив нам через плече Крюк. — Тут є стежка!
— Де ж вона?
— Трохи далі. Я знаю...
Арпад напружився, виїхав наперед і перегородив Жоржеві дорогу.
— Вертайся! — наказав.