Почувши своє ім’я, старий помалу повернув голову. Петро повторив питання на незрозумілій нам мові, й Сагин показав рукою на вихід. Там за запоною з медвежої шкури, що правила за двері, лежали купи мороженої риби й м’ясива. Було з чого вибирати.
Ми взялися готувати вечерю, залишивши Петра зі старим на розмові.
Спочатку чули кілька разів імя «Зеїн» і бачили, що Петро дуже радіє. Коли ж я підійшов до вогню, щоб приставити пекти оленячу шинку, розбійник мені шепнув:
— Бач, Зеїн, ходив мене шукати. То він післав сюди старого печери стерегти, і сам навідується. На минулому тижні був. А цей старий — це Зеїновий прадід, моєї першої жінки дід...
Старий не розумів ні слова по-російськи, але згідливо хитнув головою, зберігаючи на своєму жовтому, косоокому обличчі непорушну машкару цілковитої незацікавлености до того, що діялося довкола.
Щоб не заважати їм, я впхнув веретело з настромленою шинкою в руки Петрові й відійшов до Арпада. Мій приятель був зайнятий тим, що давав чергову лекцію Дружкові, який від першого дня визнав Арпада своїм паном. Крюк же відійшов убік скромно присів на долівці, притуливши голову до теплої лежанки.
— Ти знаєш, хто цей Сагин? — спитав я Арпада.
— Знаю: напевне родич йото по першій жінці.
— Напевне ти не лише клоун, а й ворожбит при тому, — пожартував я, переказавши відомості, одержані від Петра.
Та я ще не скінчив речення, як несподіваний дикий рик, що наповнив печеру, змусив мене замовкнути. Оленяча шинка разом з веретелом перелетіла попід стелею печери, гупнула в стіну над нашими головами й упала додолу, сильно черкнувши веретелом Арпада в скроню. Дружок злякано підскочив, а й ми задеревіли від несподіванки.
— О-о, гадина проклята!.. — вистогнав Петро, хапаючи себе за толову. — О-о, гадина!.. О-о, будь ти проклята, проклята, проклята! О-о, гадина!..
Надмір почування тьмарив йому уяву й відбирав слова, замкнувши весь біль і всю лють в тих немудрих виразах:
— О-о, гадина проклята!..
Він був попросту страшним у своїм гніві й розпуці, і тим дивнішим при ньому виглядало освітлене полум’ям Сагинове обличчя, на якому не ворушився ні один м’яз, а безвиразні скісні очі були тупо задивлені в огонь.
Я запитливо подивився на Арпада й зрозумів, що він щось знає. Але не спитав нічого, бо Арпад поклав палець на уста:
— Тс! Потім...
Ми так шукали цієї печери, а так смутно минув у ній перший вечір! Ніхто не поважився навіть підступити до господаря з їдою. Він, правда, перестав ячати, але сидів нерухомий, враз посірілий та охлялий, ще гірше, ніж по смерті Святослава. Я не знав, що сталося, але бачив, що на Петра звалився новий удар і вкупі з попереднім зломив цього велетня.
І лише старий Сагин віддав належне вечері, совісно упоравши з тим самим нескаламученим спокоєм стільки харчів, що їх вистачило би на трьох. Ми ж, похапцем, щоб лиш заспокоїти голод, лигнули того-сього, і зараз таки порозлягалися на теплій лежанці.
А Петро пив. Сів при самому вході, обставився пляшками та збанками і що кілька хвилин давав про себе почути голосним ґольґанням, яке чергувалося з розпачливим зідханням.
Ми з Арпадом полягали головами докупи (лежанка була вузька — на одну людину), і я пошепки озвався до приятеля:
— Дивне це все. Таке дивне, що просто не віриться!..
— Дивне, справді...
— Ні, але ти пам'ятаєш, що наш божевільний казав: «слід по снігу», «ополонка», «гаряча лежанка», «пурга»... Звідки він це все знав?
— Коли б це можна було так просто пояснити, воно не було б дивним.
— Правда...
Ми трохи помовчали, і тоді озвався Арпад:
— А ти пам’ятаєш той житній хлібець, який я виміняв за свого зуба!..
Мене блискавкою осінила догадка.
— Ах, то це вона?!
Арпад лишень зідхнув.
— Я хочу спати, — відповів.
Впившись, Петро, здається бешкетував, але тепла лежанка була така ніжна, мов рідна мама, натомленому тілові було так добре на ній, а свідомість повної безпеки була така солодка, що поза ними все тратило значення. І пурга, яка справді розгулялася надворі, була лишень колисковою піснею, від якої спалося ще смачніше. Петро міг бешкетувати і клясти зрадливу любку досхочу...
* * *
Мабуть ми спали дуже довго. А збудився я від того, що мене силою стягнули з лежанки чиїсь руки. І коли я з превеликими труднощами роздер очі, побачив Петра.
Нічого не кажучи, він згріб мене своїми ручищами, немов в’язанку сіна, і потягнув до виходу.
Перед тим, як лізти у вузький прохід, я кинув оком по землянці й побачив, що Крюк та Арпад спали, а Сагина не було.