Пурга вже минула, і надворі стояв яскравий біло-золотий день, а морозне повітря після задушливої землянки, наповненої смородами і кіптявою невгасимого каганця, видалося справжньою розкішшю.
— Слухай, Не’, — заговорив Петро охриплим, тремтячим голосом. — Я мушу йти, а ви залишайтеся і чекайте. По вас прийде Зеїн і поведе. Вірте йому, як мені. Він — твердий хлопець і не зрадить... як баба.
Тут голос його задрижав, а лице пересмикнула судорога великого внутрішнього болю. При яскравому світлі дня особливо різко виступала зміна, що сталася з цим здоровим красунем, з якого за два місяці, а зокрема за цю останню ніч, не лишилося, здається, й половини. Рум’яні лиця поблідли й запалися, уста посіріли, очі втратили яскравість і обплелися цілою сіткою зморшок, а на цілому обличчі витиснулася печать великого страждання.
— А може б ти не йшов, Петре? — спробував сказати я і сам відчув, що найпереконливіші слова безсилі змінити постанову розбійника.
— Сагин пішов по Зеїна, — заговорив він, неначе б недочувши моїх слів. — Вам до оселі не можна йти, бо там влада. Але Зеїн прийде сюди і поведе вас дорогами, яких влада не знає. Будете мати документи, гроші й золото. Головне — золото. За нього дістанете все. В цій печері під самим палениськом лежанки закопана шкіряна торбинка з золотим піском. Коли б навіть Зеїн не прийшов — знайте самі. Візьмете з собою. Виберіть також зброю і ще що вам треба — все беріть. Юду найліпше вбийте — не матимете мороки. Хоч, правда, ви й так моєї ради не послухаєте...
Потім став переді мною на коліна і вдарив чолом об землю:
— Прости мене, Несторе, за все, що я злого вчинив...
— Бог простить, — відповів я зворушено і підвів його.
А він клякнув ще раз, і ще раз, як звичай велить. Коли підвівся востаннє, я затримав його за руку. — Петре, — сказав я, — в ім’я Боже прости й ти тим, кому зараз несеш помсту. Почекай, не рвися, вислухай мене!.. Дивись мені в очі, Петре, і слухай! Дивись!
Неначе Бог-зна який тягар, він врешті підвів очі й подивився на мене, а я продовжував:
— Скаже мені, Петре, чому ти, такий великий, маєш таку малу душу? Малу-маленьку, аж соромно за тебе! Великого ти не вмієш ні бажати, ні любити, ні ненавидіти. Вразила тебе зрада жінки, задля якої ти зрадив іншу, і це вже отруїло тобі душу. Чи ж ти не бачив більших кривд у світі? Та ж ти щойно вирвався звідти, де вмирають тисячі людей з розчавленими серцями, де вбивають щось більше за тебе, і за мене, і за тисячі таких, як ми: де вбивають Правду і Бога! Чому за них у тебе душа не болить? Чому за них не мстишся, коли вже таку месницьку вдачу маєш? Чому не шукаєш більшого, справжнього ворога, але все вибираєш якусь дрібноту: Єзю Хлюдя, молодуху... Тьху!
Я говорив переконливо і був певен, що трапив добре. Але Петро, раптом відвернувшись від мене, почав завдавати собі на спину приготованого на дорогу наплічника, якого я щойно тепер зауважив.
— Скажу тобі по-щирости, Несторе, — озвався, вступаючи в лижви й одночасно поправляючи наплічника, — що мені до вашої Правди і до вашого Бога стільки діла, скільки вам до мого бога і моєї правди.
— От, маєш! — здивувався я.
— А от і маєш! — флегматично повторив Петро. — Всі ви там — Малороси, Грузини, Німці, чи які інші народи, — всі маєте якогось інакшого Бога та якусь інакшу правду, яка нашому руському чоловіку ніяк не підходить. Не розуміюся я на тому. Серед руського народу взагалі над таким ніхто не думає, хіба самі вчені — пани. За політику серед Росіян на каторзі і раніше, і тепер самі пани сиділи. Простий народ усе за розбій, за крадіжки, за вбивства та за підпали попадав. А у вас, хахлів, кожний мужик-хлібороб проти влади бунтує, кожен якоїсь правди шукає, в кожному зрада сидить. Хай уже тепер влади не люблять — не диво. Бо, по-щирості сказавши, паршива ця влада, що Жидам стільки прав дала. Але ви ж і проти царя бунтувалися. Не бунтувалися? І мали ж жерти та випити досхочу, а бунтувалися. Чого? якого вам рожна було ще потрібно1? Пра-а-а-вди ви шукали!.. Отже, я, хоч темний та дурний, але одну правду тобі також скажу: оті буддисти, що нічого не хотять, — одні дураки, а ви, що хочете забагато, — другі. Наймудріший російський народ, що хоче трошки. Ми — золота середина!..
Поправив шапку, взяв палиці й обернувся ще раз до мене:
— Ну, не гнівайся за одвертість. Ви все ж таки добрі хлопці були. Зоставайтеся з Богом!
— З Богом! — ледве розтуливши уста, машинально повторив я, хоча по правді повинен був сказати: — «З чортом!»
Лихий і сконфужений, я зігнувся, щоби лізти назад у печеру, і мало не вдарився головою об голову Арпада. Мій приятель дивився на мене своїми темними, розумно-пронизливими очима й беззвучно реготав самими устами.