— І саме тому ти будеш оповідати!
— Ні!
— Будеш!
Я тратив панування над собою, налітав на Жоржа, між нами ставав Арпад, соромив мене, промовляв до моєї чести й гідности, поки я знаходив сяку-таку рівновагу духа. В землянці тоді стихало, і ми всі відпочивали.
Але тоді починав Жорж.
— Твоя сестра була залізна. Не зрадила нічого, хоча й мужчина на її місці не витримав би. Але під кінець п’ятого дня допитів почала заговорюватися.
— Замовчи! — затуляв я вуха.
— Чому я маю замовчати?! Хіба ж ти не хотів знати ?
— Замовчи!!!
— Твоя сестра щось маячила про якісь останні акорди. Вона любила музику?
Щоби примусити його мовчати, я міг піти на злочин, на душогубство, але кожного разу Арпад ставав на перешкоді. Потім він скаржився, що між нами — двома божевільними — він також мало не збожеволів.
Однак, деякі відомості від Крюка я вислуховував, затаївши віддих, кам’яніючи від здивування.
— Ти знаєш, — оповідав Жорж, — що твоя сестра предрекла нашу зустріч. У півпритомності вона побачила ополонку в ріці, слід на снігу й цю землянку. Коли говорила мені про це, я не вірив, думав, що вона маячить. Таке часто траплялося, що допитувані тратили розум і починали верзти нісенітниці. І я думав, що вона також... От, наприклад, вона казала мені, що наперед знала свою смерть, бо бачила її, коли вас троє ходило в поле десь біля Бершаді. З’явилося їй страшне видиво у тернових кущах. Було таке, чи не було? Твоя сестра сказала: «Побачиш їх — перекажеш».
Умить спогад перекинув мене з темної, задушливої землянки, виритої в сибірській пущі, — геть за тисячі кілометрів, на двадцять із лишнім років назад, на пахучий український лісостеп, залитий сонцем, вколисаний співами коників. Я побачив Пшеничку, її смертельний переляк, розширені очі й воскову блідість ніжного личка. Бідна, бідна дівчинка! І не хотіла нічого нам сказати, щоб не смутити нас. А ми їй ще докоряли!..
— Я допитував її п’ять ночей підряд, — сповідався Крюк, — і п’ятої ночі побачив, що вона довго не витримає, але вмре, так і не зрадивши найголовнішого. Вже не трималася на ногах, і я мусів її прив’язати до стовпа. Кажу їй: «Сьогодні зроблю з тобою кінець!» А вона... Дивно, але всі п’ять ночей вона ні разу на мене не подивилася. Але тоді, коли я сказав, що зроблю з нею кінець, раптом підвела голову й розкрила очі... Я глянув у ті очі, й мене пронизав жах. Не знаю, як це пояснити, але я побачив щось більше від жаху й страшніше від смерти. І закам’янів. Не міг поворухнутися, не зміг відірвати від тих очей свого погляду...
Жорж сів і почав чогось шукати дрижачими пальцями на власних колінах. Його чоло блищало від холодного поту, банькаті чорні очі з червоними білками, як звичайно, вилазили з орбіт. Нижня щелепа скакала, й слова виходили нерозбірливо:
— Ох, яка ж вона була страшна!.. Така гарна і така страшна!.. Як зараз бачу її. Стоїть, прив’язана, дивиться на мене, усміхається несамовитою усмішкою і поволі каже: «Ти сьогодні почнеш свій кінець, мерзотнику! Сьогодні розпочнеться відплата! Ти не будеш мати ні однієї хвилини спокою, ні вдень, ні вночі, ні на самоті, ні в товаристві. Я ходитиму за тобою по п’ятах, мов тінь, і водитиму за собою привиди всіх твоїх жертв. Ти відчуватимеш і бачитимеш нас скрізь: дотик холодного буде нашими трупами, дотик теплого нашою кров’ю. Ти їстимеш у товаристві мерців, тебе чекатимуть холодні обійми трупів у ліжку, у звуках музики ти чутимеш стогін конаючих. Ти, що сієш смерть і муки, врешті захлиснешся ними, жахнешся їх і намагатимешся втекти від них. Але не втечеш, бо вони будуть вічно з тобою і в тобі. І прийде врешті день, коли ти не зможеш вбити навіть мухи, але образи смерти далі стоятимуть перед твоїми очима»...
— Я не міг далі витримати. Не знаю, як відірвався від її погляду, витягнув револьвер і випустив цілий заряд. А потім утік і кілька діб підряд пив. І нічого надзвичайного не сталося. Життя йшло далі, як звичайно. Не без того, щоб не було неприємностей із нервами. Нерви у нас у всіх не були в порядку, і ми всі пили бром, люмінал і всяку таку чортівню.
— Минуло кілька місяців. Було це в травні. Я мав дуже важку ніч і прийшов додому, коли вже добре розвиднілося. Вмився і сів снідати. Не був зовсім тверезий, але випив ще, бо чув, що інакше їда не пролізе в горло. Отже, випив. Але снідати перешкоджала мені надокучлива муха. Знаєте, як часом буває: вчепиться й не відстає. Я її кільканадцять разів відганяв, але це не помагало. Тоді я сів смирно і, коли муха знову сіла мені на волосся, вдарив наосліп долонею. Вона скотилася і впала на білу скатерть. Я глянув і побачив її так докладно, немов би вона була завбільшки людини, або немов би я дивився на неї через мікроскоп... Знаєте, коли би муха була справді велика, вона виглядала би найстрашніше з усіх звірів. По-перше — очі! Уявляєте собі: ціла голова — два ока, червоних, неначе пухирі крови. Довкола очей — не то шерсть, не то пір’я, чорне, стрепіхате... Й от, муха впала на скатерть. Живіт лопнув, лапи й крила судорожно корчаться, хобот розтягається і скорчується, а очі... Ті страшні, криваві пухирі, кожен завбільшки півголови, з виразом муки агонії...