Був це невисокий, але кремезний, парубок, Якут з обличчя, дивне при тому подібний до Петра. Говорив досить добре по-російськи і був грамотним. До пам’яті батька ставився з побожною пошаною і на його наказ міг би без надуми кинутися в огонь і воду. До того ж вдачі був одчайдушної, а спритом і хитрістю нераз нас попросту лякав. Отож не дивно, що при його та золотого мішечка допомозі ми за два місяці мали «найправдивіші» документи, з якими пустилися в дальші мандри на схід.
Переваливши в червні через Джуґджурський Кряж, ми дісталися до Охотська і там отаборилися аж до наступної весни. Зеїн вернувся додому. На прощання ми похвалили покійного Петра за силу, ріст і відвагу та віддали юнакові Дружка. Шкода нам було собаки, але що ми могли з ним зробити? Зеїн був дуже вдоволений і вважав, що одержав достатню винагороду.
З Охотська ми добилися до Петропавловська на Камчатці й там стали до роботи на китоловне судно, яке випливало в море Берінґа. Коли судно було вже близько Алеутських островів, ми однієї ночі спустили шлюпку і ще раз заграли життям, на цей раз кинувши його на волю морських хвиль. Це була дуже ризикована гра, і в порівнянні до неї втеча з табору була дитячою забавою. Але про неї треба би було писати окрему історію.
Доля любить відважних, і на цей раз нам також пощастило: ми у вільному світі!
Арпада, себто Артема Падалицю, ви, звичайно, знаєте. Він має славу найкращого вчителя гімнастики й акробатики, як теж милої товариської людини. Але про подробиці цієї історії ви не пробуйте його питати, бо він усміхнеться і скаже вам, що отець Нестор Пашницький любить інколи фантазувати...
Бразилія, 1959-61 р.