Ви пам'ятаєте отой свій перший Курінь для Нього, збудований Вашими руками з тіста і вишень? Про який Ваш теперішній багатолітній чоловік нагадує щоразу, як тільки Ви заводите розмову про те, що пора розширювати квартиру чи починати будувати будинок на березі озера або під лісом.
Але ми, моя люба, давно дійшли висновку, що дім на піску – сховище ненадійне і не дуже тривале, і нам із Вами – геть зовсім ні до чого.
Ні-ні… я ні на що не натякаю. Я ж не є прозірлива, як Ванга, і передбачлива, як Глоба. Про Ваш давній курортний (одноразовий до того ж!!!) роман чути не чула, знати – не знаю.
Дорікати – не дорікаю.
Моралей не читаю.
Розумію: спека, море, і все решта диктує не так бажання подвигів, як точить підступна думка: а чи я ще здатна запалити пригаслий вогонь у серці?!
А Ви в житті не раз довели, що здатні на більші подвиги, ніж скороспілий і скороминущий курортний
флірт, який залишив у душі легкий, неначе шифонна блузка, флер свіжості, а більше нічого і не залишив. Ну, й слава Богу, що все змито, як пісок водою. З усіма трапляється…
Ви ж бо, голубко, маєте під ногами твердий ґрунт – сім'ю і аж десь на саміському споді пам'яті – забутий спогад про свій гріх і дрібне злодійство на морі. З часом цей спогад блідне, як фарбовані стіни – і, дивись, уже й самій важко повірити, що то було з тобою – оте літнє короткочасне злодійство, яке, на щастя, не розірвало ні серця, ні душі.
Нетривало побували стрімголов – і досить.
Вкусили забороненого плоду, скуштували його смак? Правда, нічого особливого? Так собі. Вдома – смачніше.
І, люба моя, не картайте себе даремно: людина, а токмо жінка, навіть найповажніша і най-най, повинна в житті зазнати всього! І злодійства у тому числі. На те воно життя, щоб пізнавати його глибини і вершини.
Дякуйте Богові, що все закінчилося тихо-мирно, шило з мішка не вилізло, розбору польотів не відбулося. Сімейні мури залишилися непохитними.
Як непохитною залишилася столітня проста істина з берегів туманного Альбіону: мій дім – моя фортеця.
Отже, зміцнюйте її мури й надалі. Сімейна фортеця повинна бути міцною, як фортеця у старовинному Хотині, звідки давали чосу перелякані турки, гнані козаками Петра Сагайдачного і польським військом. Тож хай і з-під стін Вашої домашньої цитаделі затишку і любові драпають усі незгоди. Ваш дім – таки правдива Ваша фортеця. Це – істина.
Але разом з Вами оприлюднюю ще одну свою істину і я. А вона звучить просто, як дощ: моя земля – моє здоров'я. І я на ній працюю – від паркану до обіду, а буває – навіть і до вечЕрі.
Ніколи не думала, що колись, у стопроданому і стороздертому Києві відчую в собі поштовх і поклик крові справжньої селянки з її несамовитою любов'ю до землі, і що я – та, що листується електронною поштою, «знімає» інформацію з Інтернету, ховає руки за щитом манікюру і модних рукавичок, забагну мати свій город.
І почнеться для мене час, коли я буду кланятися кожному кущикові і деревцю, чаклувати-примовляти над помідорами-огірками, як над своєю першою дитиною, боротися з медведкою із силою люті далеко більшою, ніж меркантильна лють українського парламенту українському Президентові.
Голос моїх робітних предків-гуцулів озвався в мені так гостро і невідворотно, що подивилася я… подивилася на свої письменницькі руки «з облізлим манікюром», як сказала би інша буковинка-поетеса, – і взялася за лопату і сапу.
Милі мої посестри! Ніколи не лякайтеся, що город пошкодить Вашій інтелігентній поставі і рукам, розманіженим щоденними погладжуваннями хворобливої спини власного чоловіка чи нових своїх суконь.
Скажу Вам з усією відвертістю і відповідальністю дуже відповідальної людини: фізична робота не шкодить не те що нам, інтелігентам у другому поколінні, а навіть потомственим князівнам і королівнам.