Отже, уздовж четвертуйте жовті кабачки і зелені цукіні (для кольорового контрасту), стоячи викладайте в літрові банки, двічі пропарюйте окропом, а тоді заливайте окропом-маринадом:
на 1 л води
додайте 2 ложки цукру,
2 ложки солі,
80-100 г оцту.
Не стерилізуючи, закручуйте кришками, добре вгортайте.
На дві доби.
І чекайте нагоди!
Та краще, щоб у Вас не було нагоди влаштовувати кулінарний акт жіночої помсти. Просто смакуйте ту кабачкову ідилію в своїй сімейній ідилії і дякуйте Богові, що є з ким і з чим. Отак!
… Ви думаєте, отой прісний уже, але «з бородою» анекдот про гуцула Митра, що живе одинаком на якомусь хуторі, і вранці через горб кричить іншому Митрові: «Куме, Ви чули, москалі в космос полетіли?!» – «Що, всі?!» – відповідає Митро з ійшого горба», то Ви думаєте, він висмоктаний з пальця? Ні, він відбиває природний гумор людей, звичних до всього.
Жаль, що обжитих хуторів тепер залишилося мало, то й нікому скоро буде кричати почерез горби.
Але перш ніж Ви зануритеся у пахощі специфічних гуцульських страв, прошу Вас: скуштуйте чару гуцульської мови, гумору й дотепності.
В «Гуцульських бувалицях» я нічого не вигадувала. Я просто слухала, ЯК і про ЩО говорять ці биті життям і досвідом люди.
Гуцули ставляться до життя з гумором за будь-яких обставин: «Навіть вОйни минають, не те, що бід А». Випадають сніги, замітає дороги, світу білого не видко. Нема світла. Ведмеді заїдають худобу. І навкруги – єдина жива істота: кінь.
А вони жартують і сміються – і шляк їх не трафляє.
Послухайте: «Радіо ще мовчить, а моя жінка вже говорить!»
І не судіть мене надто строго за моє чуйне (від слова «чути»), як сказали б у Розтоках, вухо: я просто люблю усіх цих людей, як свою велику фамілію.
Отже,
З ГУЦУЛЬСЬКИХ БУВАЛИЦЬ
– Раджу тобі, як рідному синові, Петре: абись ніколи не боявся за свою жінку. Аби у вас ніколи не було суперечки за тото дурне діло, що з розумного чоловіка мавпу робить. Ти розумієш, про що я кажу! Того жіночого хліба стане всім. Бо спідометра на тій жіночій штуці нема. То не мотор від машини – він не зношується… Але скажу й таке тобі, Петре: один волосок з тої жіночої штуки може зробити більше, ніж десять пар коней.
– Я, коли умру, то, певно, ожив би, якби хто у мене на могилі обернув якусь молодицю. Кладу уже вам півлітру, хлопці, аби'сте мене послухали і обидва зробили це у мене на гробі.
– А гріха нам, Іване, не буде?
– За це гріха не буває. Гріх жити без цего. Піп мене перед Великоднем сповідував. «Грішили?» – питає. – «Грішив», – кажу. – «Молодиць чужих лапали?» – «Лапав». – «Ну, що, то є природне діло. Лапайте й далі, лише хоч раз на рік сповідайтеся».
– Дмитре, а ще май буде у вас діточок?
– Та, певно, що буде. Бог дає нам з жінкою дітей багато.
– Чуєте, Дмитре, а що би було, якби ви трохи підперезали того свого бога?!
– О-о!!! То не галіціян, що з рубля двох не зробить!
– Не знати, чого Дойчука нема на весіллі…
– Як не знати?! У запрошенні Катерину спершу написали, а потому його… А Дойчук – чоловік гоноровий.
– Слухай, куме, цих кандидатів на президента нашим би дівкам на ферму хоч на добу би лишили. Скоро би їх рознесли.
– Так вони ж хочуть президентами бути, а не жеребцями.
– Е-е-е, не кажи… Подивишся іншим разом у телевізор, та й стаєш думати, що ними верховодить: чи голова, чи якась жінка, чи жереб'яча натура…
– Донцю срібна, а що у тебе така спідниця, як цей час?
– Яка, бабко?
– Та така якась ніяка. Кажу тобі, як цей час.
– Чуєте, Гафійко, що це за бойкиня така довга, як сім неділь посту?
– Котра? З квітками? Та то ж дружка, не видите, стоїть коло молодої!
– Ото сарака дівчинина! Де собі молодого знайде?
– Не видите, що вже знайшла?
– Та він їй акурат до пупа буде!
– Аби чоловік добрий, а решта пусте…
– А-ну лиши дивитися у тарелі: дивися, головиха сільради зі своїм на весілля прийіїіла.