Чи корінь хрону поставите на обідній стіл? Малоймовірно.
А ось усі ці продукти, змішані в однім кошику, кожен із своєрідним смаком і запахом, дають такий апетит, що справді можна сонцЯ отримати, як казала моя бабця. Тобто переїстися і захворіти.
До екзотичних гуцульських наїдків належать і мізинці з мозком. Ви пригадуєте рецептуру звичайних млинців?
16 ложок муки на 1 літр теплого молока і 2 яєць? Пригадуєте!
Отже, смажте звичайні млинці у квадратній сковороді, а якщо нема такої, то можна і в маленькій круглій (бажано, щонайменшого діаметра). Тоді розріжте їх, як торт, від середини на трикутнички. І хай вистигають.
А тоді добре вимочений і вимитий телячий мозок недовго смажте на коров'ячому маслі, з перцем, цибулею, сіллю.
Цей фарш викласти на середину чотирикутника і загорнути конвертом, а якщо млинці у вигляді трикутника – крутити їх, як тістечка «пальчики» – від ширшого краю. І знову скласти у сковороду. Протушкувати на коров'ячому маслі. Подавати гарячими.
Дрібні.
Акуратні, як мізинчики.
Смачні.
Екзотичні.
Корисні.
Кажуть, від них стають розумнішими. Можливо.
Мозок до мозку… дорівнює розум.
Ото я й думаю, чи не відкрити б у нашому українському парламенті і в кожній адміністрації якусь колибу із гуцульськими наїдками, а найбільший акцент зробити таки на млинці з мозком? Здогадуєтеся, чому така актуальна страва?
Ви запитаєте, до чого тут парламент? А до того, щоб не розкидалися не національними атрибутами просто з трибуни. Достатньо, що інтереси не національні відстоюють.
Ви що, не бачили?! Юра Луценко свого часу російські личаки хотів нав'язати Україні в моду. А личаки – це вам не гуцульські постоли. Хай би вже в'єтнамські шльопки, аніж таке дуренство – личаки!
А все чому? Та тому, що, якби оті політичні шахраї слухали розумних людей і не бешкетувала, то, слово честі, подаровані нею тодішньому Президентові держави Кучмі у день виголошення ним послання до парламентарів розкарячені личаки мали би іншу долю. А так Кучма тоді добре зробив, що не взяв таку ганьбу в подарунок. Його ж у почесного гуцула в Жаб'ю (Верховині) приймали, то хіба він не знає, яким має бути легке літнє взуття для українського чоловіка, токмо гуцула?!
Звичайно ж, святкові постолИ – вироб'єкИ, як казала моя бабця.
Тонкі, як шкірка немовляти, легкі, як дівоче слово, м'які, як груди зрілої жінки.
Постоли, вироблені з телячої шкіри – це щось. Не кожен майстер зробить.
Із товстої, свинської шкіри, грубі, на щодень – будь-хто зробить.
А святкові – ні. Бо вони з орнаментом. М'які. Легші, ніж пуанти Насті Волочкової. У святкових постолах – і вмирати можна.
Пригадуєте мою новелу «Не плачте за мною ніколи»? і бабцю Юстину, яка більше, ніж чверть століття, тримала споряджену для смерті труну з усіма потрібними для похорону речами?
Так ось моя бабця Гафія (а це була саме вона) жодну смертевну, як вона казала, річ із домовини за весь час не поміняла, окрім… постолів. 36 розміру.
А чому довелося міняти взуття для того світу, розкажу. У 1970 році минулого століття в нашому селі знімався знаменитий фільм «Білий птах із чорною ознакою». У нашому домі квартирувало подружжя режисера-постановника – Лариса Кадочникова і Юрій Іллєнко. І тодішні Розтоки нагадували філіал теперішнього Голлівуду: Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Наталя Наум, Михайло Іллєнко, Олексій Плотников, Леонід Бакштаєв, Василь Симчич, Михайло Іллєнко, Вілен Калюта, Джемма Фірсова.
На жаль, тепер уже – кого нема, а ті – далеко…
А тоді село багатіло… за рахунок гонорарів від зйомок у масовках. Масовка завжди була у гуцульських убЕрях – одежах. Школярів також брали на знімальний майданчик.
І ось, пам'ятаю, знімають у селі Шпетки епізод Даниного (А. Кадочникова) весілля. Грають справжні музиканти із Глинниці, але уже не ті, яких слухав свого часу Ференц Ліст. Довкола змайстрованої підлоги для танців скупчився десяток пожежних машин, із брандспойтів яких імітується дощ. Учасникам зйомок дозволяється тримати парасолі над головами, але тільки старі – чорні. А ми, кілька школярок у густо вишитих сорочках, запасках і постільцях, пов'язані канадськими хустками з тороками, маємо роль: бігати перед весільними гостями і широко відкритими очима зазирати у камеру.
Для зйомок бабця Гафія (тоді їй було 59 років, а померла вона – у 86) витягла із майбутньої своєї домовини постоли.
Дотепер дивуюся, як вона відважилася на таке… Може, тому, що дуже поважала Плотникова (пам'ятаєте, він грав роль старого Дзвонаря), який квартирував у неї, чи тому, що дуже любила Наталю Наум, яка «говорила по-нашому»?