Або можете хіба що на вершковому маслі засмажити кілька домашніх яєць. І пакуйте на здоров'я,кажуть у Розтоках.
У нашому селі колись трапилася історія, яка дала життя одному із чергових афоризмів.
А справа така. Запізнився малий Юрась до школи на перший урок. Ось і питає його вчителька:
– Юрчику, ти чого запізнився до школи?
¦– Бо мама зварила кулешу.
– Ну, то й що?
– Пані вчителько, а що передніше:школа чи барабуляна кулеша? Школа ніде ся не діне, а кулеша могла вистигнути.
Тепер у Розтоках, коли хто хоче виправдатися за якусь свою неточність чи запізнення, відповідає: «А що передніше (тобто важливіше): кулеша чи..?».
І ще у нашому селі вважають, що перш ніж чогось досягти, не одну кулешу доведеться з'їсти…
Отже, Ви кулешею задоволені, але до кулешки хочеться ще б чогось такого…
То зробіть мОчанку – будьте такі добрі.
Іншими словами кажучи, зробіть смаженину із свіжини – печінки, потрушків, м'яса щойно зарізаного поросяти. Додайте туди багато смаженої цибулі. І відрізаними ниткою шматками кулеші мочайте мОчанку, кинувши перед цим у неї справжньої гуцульської бринзи.
І запивайте горілочкою.
Щоби так здорова була, якщо брешу,що більше нічого не захочете! Хіба що гуслянки.
А я, вже спокушена всіма тими добірними наїдками, хочу ще чогось.
А чого?
КишОк, звичайно.
Нічого складного у приготуванні цього наїдку немає. Треба лишень купити на базарі молоді свинячі кишки малого діаметру. Добре їх вимити, перевернути «навиворіт» і кілька годин вимочувати у солі.
Тим часом готуємо начинку для кишок.
А саме: запарюємо і настоюємо кукурудзяну муку, жовту, як сонечко,казала моя бабця.
Ріжемо маленькими шматками молоде, несолене сало,
на такому ж салі підсмажуємо багато цибулі, але стежимо, щоб сало не згоріло, а залишилося шматками,
солимо, перчимо.
Змішуємо із кукурудзяною мукою і не дуже туго начиняємо кишки, додаючи при цьому по ложці-дві води.
У кількох місцях проколюємо голкою, щоб не тріскали, і викладаємо в тасу зі смальцем. І – в духовку. Час від часу обертаємо. Хай печуться.
Якщо Вам до вподоби начинка з кукурудзяною мукою і грубо натертою на тертці сирою картоплею, то будь ласка.
Але запам'ятайте, що до кишок, щоб відчути їх справжній смак, обов'язково подають гуслянку. А що це таке, Ви вже знаєте, бо тримаєте її напровсяк на похмілля для чоловіка.
А ще у горах люблять пекти книші і подавати їх гарячими, у сметані. Це справді страва, яку сміливо можна назвати пальчики оближеш… І любові захочеш. Не вірите? Навіть коломийку таку співають:
А я піду в полонинку, та стану, та стану. Одна дівка несе книші, а друга сметану. А я книші та й до душі, а сметану вип'ю. Одну дівку поцілую, а на другу кліпну.
А до книшів, окрім усього, треба багато бринзи і кропу. А ще ж є малАй – кукурудзяний хліб…
Та хіба я можу переповісти отут і вже всю гуцульську кухню?! Це ж мені ще одну книжку писати доведеться. А мене й без того вже сварили і сварити будуть за кулінарні витребенькинаші рецензенти-інтелігенти, які, звичайно, щодень харчуються Божим духом, Ортегою-і-Гасетом і чужоземними грантами.
Може, сварять, бо самі не вміють холодних вареників із халвою і медом зробити, голубці із молодого бурякового листя закрутити
чи сметанний! борщикзварити?! Та що мені до їхнього невміння-скигління? У наших Розтоках на такі «кусання» іронічно кажуть: не плодьте розум!
Так, що, може, ще колись… згодом розкажу свої кухонні секрети. Не все ж одразу. Бо казала моя бабця, не показуй одразу всього коліна, а лиш половину.
… На оцій смачній ноті завершимо сьогоднішні кулінарні посиденьки-побрехеньки та й підемо подумки зі мною в ту мою солодку обітовану землю,\ де мені пуп рубали, – в мою Буковину.
Бо без неї я ніхто, і ніщо мені не є таке рідне, кохане і чисте.
«НА БУКОВИНУ, ЯК У ПАЛЕСТИНУ…»
«ГУцулкою», «кОса» чи «аркАном». [6]
Йдуть думки мої через горби,
Отуди, де срібні тато й мама,
Де хати фамільні і гроби.
Отуди, де блискавок абсурди
Потрясають скали залюбки,
Де смереки розписали шУрден [7],
Мов космацькі відьми писанки.
Отуди,
Де рос зелений бісер
Скапує у трав зелений глек,
Де вітриська вибігають з лісу –
І на шиях виснуть у смерек.
Отуди… Куди?
Ніхто не знає…
Де тебе ніхто ще не любив,
Де душа себе наздоганяє,
І гроби фамільні, і герби…
Дорогий мій Читачу!
Тепер Ви розумієте мене так, як я розумію свого побратима – чернівецького професора Бориса Бунчука, який сказав – як запечатав:
На Буковину,
як у Палестину,
Відпроситься душа колись.
І ти
Спадеш,
як тінь хмарини на долину, із висоти…
Ви думаєте, я це книжку писала?
Визнаю чесно: ні, я в черговий раз била поклони своїй маленькій Палестині. Святій своїй землі, де немає Стіни Плачу, а є суцільна земля плачу і пісні водночас.Бо душа моя проситься туди, як душа прочанина на Святу землю.
Поки сама не побувала на землі обітованій – думала по-іншому. А тепер розумію, що в кожної людини є поклик крові, закладений у генах – і саме він, Поклик Крові, у купі із Вихованням і Вірою роблять нас «присмоленими» до тих місць, яких ми не вибираємо, але якими нас винагороджує Бог.
Ви йшли за мною, мій Читачу, слідом.
І вела я Вас сторінками своєї книги коли у ритмі і в темпі гуцулки;
коли запліталися мої думки і ноги, як у весільного гостя;
коли сумно, коли всяко, —
але я не хотіла вести Вас ані у книжку, ані за стіл байдуже і мляво,
так, якби маковиння напиласяі Вас хотіла ним напоїти.
Можливо, подеколи я заводила на занадто високі словесні чи кулінарні вершини. Але не майте на мене зла,кажуть у такому разі в Розтоках.
Бо пуп мені рубали і росла я там, де «дідько каже добраніч», – за двадцять кілометрів від людного села, на хуторі СірУк, між трьома хатами люду.
На кичері біля нашої хати тоді ще не позападалися австрійські окопи з Першої світової війни.
Яструби цілоденно орали небо, вишукуючи здобич.
Ранок починався у запашній від трав царинці вранішнім смаком молока з медом, і моя покійна бабця (по татові) Василина все наказувала: «Пий молоко з шумом (піною) просто з-під корови, – то виростеш дівкою, як кров із молоком».
У грядках перед хатою жовтим сміхом сміялися нагідки.
Під вікнами ночами рили дикі кабани.
Питна вода в кориті у траві була смачнішою за всі теперішні бургундські і шардоне.
Куди не глянеш – гори обрамлювали увесь видимий простір. Шпилі ближніх і дальніх хуторів і присілків Околени, Кінашки, Янчулови, Садництва, Садківчика нагадують зубці кардіограми мого серця.
Узимку сніги замітали весь світ – і він мені здавався безмірним. У своєму п'ятирічному тоді віці я таки бувала в космосі – взимку, бо очам ні за що було зачепитися, як лише за безконечно біле полотно хурделиці.