— Ще трохи.
Патриція розсміялася, насамперед від того, що пацієнтові полегшало і він повертається до життя. Вона взяла бокал:
— Гаразд, ще один — і все. Не забувайте: якщо пити на порожній шлунок, швидко сп’янієте, — на мить завмерла з пляшкою бренді в руці й раптом діловито запропонувала: — Спробуйте пригадати, що саме сталося. Ви насправді випадково зачепили важіль? Нас ви страшенно перелякали. Такого раніше не траплялося. Цей апарат надзвичайно надійний.
Бонд щиро подивився дівчині у вічі й переконливо мовив:
— Ну звісно. Захотілося влаштуватися зручніше. Я потягнувся і пам’ятаю, як рука у щось уперлася. Напевне, у клятий важіль. Решту пам’ятаю нечітко. Мені пощастило, що ви повернулися так швидко.
Патриція дала йому бокал.
— Тепер усе позаду. Дякуючи Богові, обійшлося без травм. Через кілька днів будете, як огірочок, — вона помовчала, а після паузи трохи збентежено додала: — І ще одне: містер Вейн попросив, якщо можна, не поширювати інформацію про цей інцидент. Він не хоче лякати інших пацієнтів.
«Ще б пак!» — подумав Бонд. — Він так і бачив крикливі заголовки газет: «ПАЦІЄНТУ ЛЕДЬ НЕ ПОВІДРИВАЛО КІНЦІВКИ ОДНУ ЗА ОДНОЮ В КЛІНІЦІ НАТУРОПАТІВ. ПЕКЕЛЬНА МАШИНА ОСКАЖЕНІЛА. ДО РОЗГЛЯДУ СПРАВИ ДОЛУЧИЛОСЯ МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я».
— Звісно, я нічого не розкажу, — мовив Джеймс. — Це моя помилка. — Він допив бренді, віддав бокал і обережно опустився на подушки. — Процедура була просто чудовою. Коли повторимо? І, до речі, вийдете за мене заміж? Ви — єдина дівчина з усіх, кого я зустрічав, яка насправді розуміє, як задовольнити чоловіка.
Патриція розсміялася.
— Не кажіть дурниць. І перекиньтеся на живіт. Ваша спина потребує лікування.
— Невже тільки спина?
Два дні по тому Бонд повернувся до вузького кола шанувальників природного лікування. В рутині час тягнувся на диво повільно — ранкова склянка гарячої води, апельсин, акуратно розрізаний на дві ідеально рівні половинки якоюсь хитромудрою машиною під пильним поглядом — щодо цього він не мав сумнівів — наглядачки за режимом, потім — процедури, гарячий суп, післяобідній відпочинок, безцільна прогулянка чи подолання автобусом кількох зупинок до найближчого чайного салону за безцінними живлющими горнятками чаю з коричневим цукром. Зазвичай Бонд чай ненавидів, але на порожній шлунок у його гарячковому становищі цей солодкий напій діяв як алкоголь. На прикидку три чашки чаю спричиняли такий самий ефект, як пів пляшки шампанського в потойбічному світі, у нормальному житті. Він обійшов усі вишукані «нички» — «Рожевий котедж», куди більше не заходив після того, як хазяйка здерла додаткові гроші за спустошену цукорницю; «Солом’яний сарай» — справжній розсадник спокуси з величезними тарелями солодких тістечок на столах, що сильно хвилювали запахом гарячих булочок; «Подорожнє кафе» з індійським чорним міцним чаєм та водіями вантажівок, які приносили зі зовнішнього світу запах поту та бензину (Бонд здивовано відзначив про себе, як дивовижно загострились усі його відчуття, зокрема смак та нюх), а також дюжина інших забігайлівок, напхом напханих літніми подружжями на «фордах популар», «моррісах майнорс», котрі пошепки обговорювали своїх дітей на ім’я Лен та Рон чи Перл та Етель, кусаючи тістечка передніми зубами й акуратно управлялися, намагаючись не дзеленчати, зі столовими приборами. Таке страшенно охайне та правильне життя зазвичай викликало у нього огиду. Але зараз, спустошений, ослаблений та позбавлений атрибутів небезпечного, швидкого та й, чого гріха таїти, брудного способу життя, завдяки суворій дієті він частково відновив невинність та дитячу непорочність. У його теперішній системі цінностей безхитрість і абсолютна відсутність гостроти, несподіванок та хвилювань у цьому загорнутому в бавовну маленькому світі Фіранок-Запашного-Чаю, Домашніх-Тістечок та Порожніх-Пересудів зайняли почесне місце.
Проте найцікавішим було те, що він не міг пригадати, коли ще почувався настільки чудово — ні, не міцним, але без будь-якого болю; завдяки десятигодинному сну в нього навіть поліпшився зір, шкіра стала здоровішою, а головне — зникло ранкове щемливе відчуття провини за те, що він повільно трощить свій організм. І це не могло не турбувати. Невже змінюється його особистість? Невже він втрачає стрижень, свій характер, свою ідентичність? Може, заразом утрачає і свої вади, що були невід’ємною часткою його безжалісної, брутальної та первісно суворої натури? Невже він став на шлях перетворення? А якщо перетворюється, то на кого? На млявого, мрійливого та приязного ідеаліста, який, природно, не залишиться у Секретній службі, а натомість почне відвідувати ув’язнених, стане завсідником молодіжних клубів, братиме участь у маршах миру й наминатиме котлети з горіхів, намагаючись змінити світ на краще? Той факт, що природне З-лікування день за днем позбавляє його ікол, турбувало би Джеймса Бонда значно сильніше, якби не три різновиди одержимості, що сягали корінням минулого неправедного життя, а саме: плотська пристрасть до великих порцій спагеті «болоньєзе» з добрячою порцією рубаного часнику в супроводі пляшки найдешевшого домашнього «кьянті» (що приємно заповнювало порожній шлунок і загострювало відчуття піднебіння, знудьгованого за цим смаком), непереборний потяг до міцного гладенького тіла Патриції Фіринг і нав’язливий пошук можливостей вичавити тельбухи з мерзотника ґрафа Ліппе.