Усі п’ятеро були в аквалангах. Ларго тримав у руках потужний підводний електричний ліхтар, четверо були розбиті на пари, кожна тримала за краї міцну сітку; вони сиділи на ґратчастому люкові та бовтали ногами в ластах, чекаючи, коли набереться достатньо води, що надасть плавучості. У кожній сітці, в потворному сіруватому ґумовому футлярі покоївся тупорилий предмет шести футів завдовжки.
Нарешті в трюм зі шипінням ринула вода, п’ятьох аквалангістів підняло з місця, один за одним вони ковзнули в люк. Ларго пішов першим, за ним на ретельно виміряній відстані — обидві пари.
Ларго не вмикав ліхтаря. По-перше, в цьому не було потреби; по-друге, світло могло привернути увагу допитливої риби або, що гірше, акули чи баракуди. Звісно, це не стало би на заваді, але Ларго не хотів, аби хтось із його людей розгубився чи втратив самовладання.
Вони поплили в м’якому світлі повного місяця. Спочатку пливли у молочній порожнечі, а згодом унизу почав вимальовуватися кораловий хребет, який різко піднімався. Морські віяльця, немов маленькі савани, привітально махали прибульцям, а зарості коралів додавали містичної загадковості. Саме через таку підводну таємничість, яка, хоча й не становила ніякої прямої загрози, а лише додавала сцені атмосферності, Ларго і вирішив очолити групу. У відкритому морі при світлі прожектора підводний світ довкола літака набував знайомих обрисів виробничого цеху, але тут панувала зовсім інша атмосфера. Цей сіро-білий світ потребував од плавця значної частки зневаги до здебільшого вигаданих загроз, що було під силу лише тим, хто бачив його сотні разів. Ось чому Ларго очолив команду. Тільки він точно знав, як слід розпорядитися цими двома сірими сосисками, а якщо піде щось не за планом, то зможе виправити ситуацію.
Нижню частину маленького острова дуже підточили хвилі, тож збоку він нагадував величезний гриб. Під кораловою парасолькою була широка розщілина — чорна рана на ніжці гриба. Ларго поплив до неї, а діставшись, увімкнув ліхтар. Під шапкою коралів було по-справжньому темно. Жовтий промінь освітив жваве життя коралової громади — бліді колонії морських їжаків і жагучо-чорні колючки морських яєць, ліс водоростей м’яко погойдувався з боку в бік, жовто-сині ан-тенки лангустів, зграйки рибок-метеликів та «морських ангелів», що тріпотіли, як метелики у світлі, згорнені в трубочку трепанги, парочка звивистих морських стоног і чорно-зелене драглисте желе морського зайця.
Ларго опустив ноги, став ластами на уступ і роздивився по боках, підсвітивши скелю так, щоб обидві пари знайшли собі майданчик. Махнув рукою і повів через широку розщілину, в дальньому кінці якої мерехтіло місячне сяйво. Підводна печера мала десять ярдів завдовжки. Ларго провів групу до невеличкої комори, яка в минулому цілком імовірно могла слугувати відмінною схованкою для піратських скарбів. З дальнього кінця вела на поверхню вузька розколина, котра під час шторму виконувала функцію своєрідного дихала, хоча ймовірність того, що якісь рибалки опиняться поблизу Собачої обмілини у шторм, щоб поспостерігати за фонтаном, який б’є зі середини острова, була мізерно малою.
Вище рівня води люди Ларго заздалегідь вбили костилі, зробивши колиски для атомних боєголовок, і оснастили шкіряними ременями, завдяки яким вони мали залишитися непорушними за будь-якої погоди. Тепер кожна пара по черзі підняла свій пакунок у ґумовому мішку на поличку і закріпила ременями. Ларго перевірив кріплення і залишився задоволеним. Бомби надійно зберігатимуться тут до моменту, коли в них настане потреба. А тим часом радіація, хоч яка вона там є, залишиться в межах цього острівця, тобто за сто миль од Нассау, де його команда та саме судно будуть чистими, як новорічний сніг.
П’ятірка неквапливо повернулася на корабель через підводний люк. Загарчали турбіни, і «Диско» — яхта, витончена, як гондола, — припіднявшись над водою, лягла на зворотний курс додому, згори нагадуючи радше повітряний, а не морський апарат.
Ларго зняв підводне знаряддя і, загорнувшись у рушник, пройшов до радіорубки. Він пропустив дзвінок опівночі. Зараз була чверть на другу ночі, тобто чверть на восьму ранку в Блофельда. Поки налагоджували зв’язок, Ларго уявив, як Блофельд сидить там, напевне, виснажений, та ще й непоголений. Перед ним — горнятко кави, останнє з їх нескінченної черги. Ларго майже почув її запашний аромат. Після дзвінка Блофельд викличе таксі до турецьких бань на рю Обер — притулку, де він знімав напругу. А опісля нарешті засне.