Бонд міг лише здогадатися, наскільки сильним буде біль.
— Чудово тримаєтеся, Доміно, — підбадьорливо мовив і ніжно поцілував її стопу, а тоді знову взявся до справи.
За кілька хвилин, виплюнувши останні дробинки, сказав, що все гаразд і ніжно опустив ногу дівчини.
— Тепер важливо, щоб до рани не потрапив пісок. Давайте віднесу вас до роздягальні — там взуєте сандалі.
Доміно перевернулася. В очах стояли сльози від болю. Вони витерла їх долонею і мовила, серйозно дивлячись на Бонда:
— До речі, ви — перший чоловік, який змусив мене плакати, — і простягнула руки, повністю віддаючись на його розсуд.
Бонд нахилися й підхопив дівчину. Цього разу він не поцілував її, а поніс до дверей хатинки. Яку вибрати — «Його» чи «Її»? Вибрав «Його», заніс у кабінку, зірвав з гачка сорочку та шорти, кинув на підлогу й обережно поклав дівчину на цю подобу підстилки. Доміно не розімкнула рук з його шиї, коли він розстебнув єдиний ґудзик на її бюстгальтері та зняв шлейки. Потім стягнув із себе плавки й відкинув убік.
КОЛИ ЗАКІНЧУЮТЬСЯ ПОЦІЛУНКИ
Припіднявшись на ліктях, Бонд зазирнув у блаженне обличчя дівчини. Під очами й на скронях виступили крапельки поту. На шиї швидко-швидко билася жилка. Пестощі кохання змили з її обличчя самовпевненість і сарказм, воно пом’якшало, набуло дитячої миловидності. Мокрі вії розчепились, і в Бонда уп’ялися великі карі очі, в них проступало здивування. Доміно роздивлялася Джеймса, ніби бачила його вперше.
— Вибач, — мовив Бонд. — Не слід було цього робити.
Його слова розсмішили її. Ямочки на щоках поглибшали, вона сказала:
— Ти — немов дівчина після першого разу, яка боїться, що тепер у неї буде дитина і доведеться все розповісти матусі.
Нахилившись, Джеймс поцілував кінчики її губ, потім розтулені губи.
— Ходімо поплаваємо, — мовив. — Нам треба поговорити. — Він підвівся, простягнув руки, вона неохоче підкорилася. Бонд потягнув її до себе, вона трохи пручалася, граючись, потім бешкетно усміхнулась і почала розпусно тертися. Джеймс притягнув її до себе, щоб зупинити — він знав, що радіти життю їй залишилося недовго.
— Припини, Доміно! — мовив. — Ходімо в море. Одяг нам не потрібний, а пісок твоїй нозі не нашкодить. Я прибрехав.
— Я теж, — відгукнулася дівчина. — Насправді, нога зовсім не боліла, а шипи я й сама б витягнула, як рибалки роблять. Знаєш, як?
— Знаю, знаю, — розсміявся Бонд. — А зараз — хутко в море! — Він знову поцілував дівчину й відступив на крок, щоб помилуватись, яка вона гарна. Потім різко повернувся, розігнався й пірнув глибоко у воду.
Коли повернувся, Доміно вже одягалась у хатинці. Бонд витерся насухо. Вона жартувала, сміялася за перегородкою, а Бонд відповідав односкладово. Нарешті, помітивши зміну в поведінці, вона запитала:
— У чому справа, Джеймсе? Щось трапилося?
— Так, люба, — вдягаючи штани, Бонд почув, як у кишені дзвякнули монетки та золотий жетон на ланцюжку. — Виходь, треба поговорити.
Із сентиментальних міркувань Бонд цього разу вибрав інший бік хатинки. Доміно вийшла, стала перед ним, пильно вивчаючи його обличчя у спробі зрозуміти, що сталося. Бонд відвів очі, зчепив руки на колінах і дивився на море. Дівчина присіла поруч, але на деякій відстані.
— Ти збираєшся повідомити щось неприємне. Мусиш їхати, кажи? Обіцяю не плакати.
— Йдеться не про мене, Доміно, — відповів Бонд. — Мова буде про твого брата.
Джеймс відчув, як вона напружилася.
— Гаразд, кажи, — мовила тихим здавленим голосом.
Бонд витягнув з кишені жетон і мовчки вручив Доміно.
Вона взяла, ледь поглянула, і, трохи відвернувшись, сказала:
— Отже, він загинув. Що сталося?
— Історія ця паскудна та довга. У ній замішаний ваш приятель Ларго. Моє керівництво вважає, що йдеться про злочинну змову. Мене прислали сюди, щоб з’ясувати деякі деталі. Розумієш, я — свого роду поліцейський і розказую тобі це, бо інакше загинуть сотні, тисячі людей. Із твоєю допомогою ми зможемо цьому завадити. Саме тому я вирішив показати жетон, інакше ти не повіриш. Зараз я порушую присягу, і що б не сталося, яке б рішення ти не прийняла, прошу нікому не розповідати про нашу розмову.
— Ось, значить, чому ти зі мною кохався — намагаєшся перетягнути на свою сторону. А тепер ще й шантажуєш смертю мого брата, — останні слова вона процідила крізь зуби. І тихо, майже пошепки додала: — Ненавиджу тебе, ненавиджу тебе. Ненавиджу!
— Твого брата вбив Ларго, — холодним рівним тоном проказав Бонд, — і я приїхав, щоб це розказати. Але, побачивши — таку чарівливу та веселу, — Бонд завагався, — я зрозумів, що покохав і прагну тебе. Коли мрія почала втілюватись, я міг ще зупинитись. Однак не вчинив так. Бо розумів — це станеться зараз або не станеться ніколи. З тим, що я мав сказати, кохатися з тобою було підло, але я хотів відтермінувати розмову. Це єдине, що можу мовити для виправдання... — Бонд помовчав. — А зараз послухай, що я тобі скажу. Забудь про свою ненависть, бо ми в цій історії лише пішаки. Йдеться ось про що ...