— Величезне вам спасибі, лікарю! — Джеймс нетвердою ходою вийшов з палати; ноги слухалися погано, в голові паморочилося. Доктор Штенґель провів поглядом Бонда — той з надмірною обережністю, як п’яний, відчинив двері сусідньої палати, увійшов і акуратно зачинив їх за собою. Штенґель пішов собі далі — нічого, хай побачаться, вони обоє потребують і ніжного погляду, і ласкавого слова.
Крихітна кімната була смугастою через сонячне світло, що просочувалося крізь жалюзі. Нетвердою ходою Бонд дочвалав до ліжка й опустився на коліна. Доміно повернула голову в його бік, виставила руку, скуйовдила волосся Джеймса і притягнула до себе.
— Залишся зі мною, — мовила хриплим голосом. — Чуєш, Джеймсе, не кидай мене.
Бонд мовчав. Вона потрусила його голову:
— Чуєш мене? Не кидай! — І відчула, як Джеймс опускається на підлогу. Доміно відпустила руку — він сповз на килимок біля ліжка. Дівчина підвелася, щоб роздивитися — Бонд спав, підклавши руку під голову.
Доміно з хвилину розглядала смугляве, суворе обличчя, потім зітхнула, зісунула подушку на край ліжка, щоб будь-якого моменту можна було помилуватися Джеймсом, і заплющила очі.