— Товаришу, а чи товаришка дружина не бажала б мати пана з трохи довшим волоссям?
Той придурок обмірковував це питання. Це ж перукарська справа – я пояснюю клієнту, що стрижка, яку він не хоче, йому найкраще пасуватиме. Старий Готфрід того ранку прийшов поголитися, весь усміхнений, подякував мені за пораду, і так Хенєк отримав роботу маляра в "Ерзі". Він би й досі ним був, якби не надприродні явища.
Пан є занадто молодий, щоб знати це, пане Лукаше, але в житті є заспокійливий момент ілюзії, коли ми думаємо, що карти лежать на столі, і ми знаємо, що буде далі. Це велика брехня. Ми з Данусею чекали на квартиру в блочних будинках, які добудовували на Спортивній вулиці, Хеньо їздив до "Ергу", і нам було добре. Вечорами він злазив з велосипеда, їв яйця, пив чай, як робив щоразу, і розповідав про свою роботу: вантажив щось з піддонів, підмітав, збирав обрізки, змішував клеї.
— Але ж ти маєш фарбувати, ти не для таких речей, – пояснив я. — Ті колеги, яких ти так любиш, просто скидають на тебе все, що можуть, бо їм не хочеться робити.
— Ти ж точно цього не знаєш, – відповідав Хеньо. — Крім того, фарбувати нічого не було. Що я мав робити сьогодні?
Пан, мабуть, помітив, що я багато говорю про свого батька та про свою матір загалом. Але що я можу сказати про жінку, яка залишає власну дитину? Хенєк, хоч і дорослий, все ще був трохи дитиною. Я пам’ятав свою матір тихою; завжди за спиною батька. Люди казали: дружина Хауснера – скромна жінка. Татусь помер, і вона почала жити – ось якою скромницею вона була. З того життя з’явився пенсіонер з-під Легниці, і вона поїхала за ним. Вона сказала, що шкода років, які їй залишилися, і тільки її і бачили.
Ми з Данусею отримали нову, велику квартиру на Спортивній вулиці. Шкода лише, що вона була на четвертому поверсі, а вода часто сягала лише третього. Вальдек, який нам влаштував квартиру, сказав, що іншого варіанту немає, ми можемо взяти її або залишитися в Ячковіцах. Звичайно, ми про це й чути не хотіли, як і я не збирався залишати Хенєка самого. Я жахливо посварився з Данусею через це. Вона кричала, що не має наміру жити з ним, що я руйную їй життя і не думаю про дитину. Ми вже очікували Кубуся.
— Що ти з ним зробиш? — спитав я. — Що?
— Не моя справа, я виходила заміж за тебе, а не за вас двох! Нехай він залишається в будинку, нехай розмовляє з деревами. Якщо ти його візьмеш до нас, то ти вдвічі дурніший за нього.
Але чоловік, пане Лукаш, відрізняє важливі речі від неважливих і дотримується правильного вибору. А що є важливішим за брата? Хенєк отримав найменшу кімнату. Він одразу ж повісив святі малюнки. Тільки тоді я побачив, скільки їх у нього накопичилося, як у цигана перснів. Він обцілував Данці руки, поклявся, що ніколи не завдасть нам клопоту, а потім упав на коліна, щоб подякувати Пресвятій Діві Марії за такого брата і таку невістку. Того вечора Данка заповіла, що наллє йому до супу касторки.
+++
Знаю, що пана цікавить переважно Хенєк, але мені все ж таки є що вам розповісти і про Данусю. Пан дізнається щось про неї і таким чином краще зрозуміє мого брата. Одну людину бачать лише через іншу, ніколи неї саму. Ми відбиваємося один в одному: наприклад, я в панові, в тому, що пан запише з моєї балаканини, так що Хенєк також у Данусі. Я глибоко шкодую про те, що їй зробив.
Вперше я побачив її в суботу вдень, десятого травня тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятого року року. Вона йшла вулицею Третього Травня з матір'ю. Вони їли морозиво від Кравчинського. Таку дівчину, шановний пане, лише одну можна було побачити на всій ринковій площі, у кремовій сукні з ромбоподібним візерунком та у капелюшку. У неї була така ніжна шия, що її було страшно торкатися, тендітне підборіддя та губи, створені для поцілунків. І груди, і усміхнені очі. Є дівчата, чиї очі посміхаються, як у казках. Біла шкіра, ноги, як у сарни. Є багато дівчат з ногами та грудьми; суть у тому, щоб усе поєднувалося, як прекрасна мелодія. Такою була моя Дануся, коли я вперше її побачив. Я вже казав, що в мене пам'ять, як у слона, але навіть кріт міг би помітити та запам'ятати цю дівчину.
Ми з Вальдеком втамовували спрагу перед "Лігвом Дракона". Я запитав про дівчину. Вальдек ковтнув зі свого кухля та засміявся, бо добре мене знав.
— Її батьки приїхали до Єльча. Батько механік, мати у них готує, а дівчину звати Дануся. Вона ходить до швейного технікуму і, можливо, навіть вступить до інституту. Чого б тобі, друже, хотілося від дівчини з такими амбіціями?
— Чого б я хотів, то це вже моя справа.
— Занадто високі пороги, не на пса ковбаса. Такі зірки цілять до Вроцлава, якщо не до чогось кращого. Крім того, — продовжував він сміятися, — вона тут з зими сидить і свого наслухалася. Наприклад, вона знайома з тією Галинкою, яку ти притиснув на шкільній екскурсії до Клодзької фортеці, здається, це було біля гармати. Пам'ятаєш Галинку? Вона всім скаржилася, що ти її уникаєш. Вона також знає ту мишку з бібліотеки. Як там її, Каська, Зоська? У будь-якому разі, вона та сама, яку ти побив у дитячому відділі та ще під час Днів радянської літератури. Я вірно пам'ятаю? І вона живе по сусідству з Доротою, з якою ти тоді ходив, нібито, поважно.