У пана ж немає брата, так? З братом так буває, що постійно хочеш дати йому по голові. Бо він забрав те, що не його, бо на чомусь зациклився, бо говорить дурниці. Куба й Адась весь час билися. Я стримався, коли Хенєк привів одного веремія до нас додому і запитав, чи не могли б ми в підвалі облаштувати підручний склад для пана Больо. Але тоді, за цим столом, я подумав, що не витримаю. "Пиздуй та наїжся своїми облатками", — саме це я хотів сказати. Дануся знала, що коїться.
— Хеню, любий, хто мав би тебе отруїти? — лагідно запитала вона. — Я, чи може Збишек?
— Ні в якому разі я не хотів такого сказати, — запевняв Хеньо. — Просто я знаю, що на мене полюють. Особливо зараз, коли моя робота майже закінчена. — Тут він трохи перебільшив, бо стіни майбутньої каплиці в Отоку ледь стирчали з фундаменту. — Можливо, та курка була отруєна? А м’ясо з другої страви? Таке вам уже продали. У магазині дали зіпсоване, гниле. Тістечка ви принесли з кондитерської, і хтось там міг додати до них отруту, чи то на площі, ну, не знаю. Просто я мушу бути дуже обережним.
Пане Лукаш, за ці вісім років від першого об’явлення я звик до всіляких дурниць, які вигадував Хенєк. Адже щодня я жив у обтяжливому сусідстві блаженних і святих. Люди дивні, на мого брата трапилася саме така дивина, і з цим нічого не можна було вдіяти. Але з цим отруєнням це була якась нова нісенітниця, мене так розлютило, що я аж схопив снікерс.
— Це теж погано? Німець на фабриці тебе отруїв?
— Я ж цього не знаю. — Хенєк витріщався на нас очима ідіота. Зрештою він взяв той снікерс і покрутив його в пальцях. — Якщо немає дірки від голки, то, може, він і хороший.
— Дам я тобі дірку від голки! — не витримав я. — Хто тобі про це отруєння сказав, дурню?!
— Мені це наснилося, Збисю. У мене іноді бувають такі жахливі довгі сни, і цей саме повторювався, сон про отруєння.
Я хотів його вдарити й обійняти водночас, а оскільки не знав, що вибрати, то й далі кричав над столом. Дануся, пам’ятаю, поклала мені руку на зап’ястя. Я одразу ж заткнув рота, бо знав, чим загрожує, якби я цього не зробив. Дануся налила собі трохи бульйону з тарілки Хеня, відрізала ще шматок котлети й доклала картоплі.
— Дивись, я з’їла і якось живу. Залишається тільки побажати тобі смачного. А солодке їж на свій страх і ризик, я стежу за фігурою, тож труйся скільки хочеш.
Хенєк так довго тримав рота відкритим від подиву, аж поки не всунув у нього шматок котлети, а потім і все інше. Він замовив добавки, Дануся налила йому бульйону наповну, а я радів, наче переконав дитину з’їсти брюссельську капусту. Мені навіть подобалося, що у Хенєка по підборіддю тече. Дануся запакувала йому ще про запас, у термос. Тут треба додати, що вся ця справа закінчилася для мене жахливо, бо я мусив курсувати на Оток з їжею або, в крайньому випадку, пробувати те, що йому там приготували.
А, я забув сказати. Ті тістечка він так і не з'їв.
+++
Вальдек намагався тримати фасон, що було важко, адже він залишився ні з чим. Ось чому люди повинні мати дітей. Відсутність дітей завжди мстить. Якби Вальдек дочекався хоча б одного, він би присвятив себе йому і відновив спокій. Але ж у нього була лише старіюча дружина і болісні спогади про дні, коли він щось значив. Колишні колеги поводилися так, ніби раптом у нього з рота почало смердіти. Він заходив до мого салону і похмуро вигадував фантастичні плани. Одного дня стверджував, що займеться якимось бізнесом, бо всі зараз так роблять. Заснує будівельну фірму або почне завозити автомобілі з Німеччини. Іншим разом він знову заявляв, що зробив своє і нарешті буде насолоджуватися життям. Купить будинок і землю, заведе кролячу ферму, а ввечері сяде з пивом на веранді, подивиться на зачинені в’їзні ворота і буде тішитися думкою, що всі можуть поцілувати його в дупу.
— Вони ж подзвонять, це на сто відсотків, — фантазував він. — Вони не дадуть собі ради, кажу тобі. Їм курником керувати, а не містом. Побачиш, подзвонять і скажуть: "Вальдек, рятуй". Що я тоді зроблю? А нехай п’ють пиво, якого наварили. Але це моє місто, старий, я не можу дивитися, як його руйнують. Ну, не можу і все. Я громадський діяч і помру громадським діячем, така в мене вроджена вада.
Вальдек не міг дивитися на масові звільнення в Єльчі та на олавців, обтяжених сумками, які на світанку чекали на старий потяг до Дрездена, але з огляданням будівництва в Новому Отоку справлявся просто чудово. Він з’являвся там так само, як раніше його дружина, у капелюсі та темних окулярах, щоб ніхто його не впізнав. Молився разом із вереміями, тільки замість чоток тримав у руках фотоапарат. Будівництво просувалося. Каплиця вже чекала на дах, з’явився будинок для паломників, а костьол був збудований аж до першого поверху. Балаган був на тій будові, пане Лукаш, робітників з п’ятдесят, казани з їжею, баня запланованого костьолу, церковні дзвони, замовлені на Підхалі, до того ж усюди веремії, а іноді й той Вальдек, з коміром нагору й фотоапаратом у рукаві.