Довго я не мав уявлення, навіщо він так дуріє, аж поки Хеньо не потрапив до "Виборчої", на першу сторінку вроцлавського додатка. Справді, такої слави я і ворогам не бажаю. Написали, що Хеньо — божевільний і шахрай, а все святилище — не більше ніж самовільне будівництво. Пане Лукаш, я відчував, що щось не так. Такого повороту, однак, не передбачав. Вальдек, щоправда, дав згоду на забудову, але лише сільськогосподарську, і дурний Хенєк мав пристосуватися. Так він і зробив, але по-своєму. А тепер слухайте, бо справа неймовірна. Отже, костьол, той, що вже виріс на два метри, біля якого вже чекали на завершення вежі та два великі дзвони, на папері був складом для сільгоспобладнання та зерна. По нефу можна було проїхатися трактором. Решту будівель на планах спроектували за тим самим зразком: каплиця була кормовою, ще не поєднане житло пароха функціонувало як будинок для сезонного проживання чи щось подібне, а в майбутньому парку, де вже вбито постаменти для відкритої Хресної дороги, мало рости пшоно-жито.
Таких перлин у цій статті було більше, я не буду їх цитувати, бо мене кров заллє. Вони опублікували фото мого братика, як він стоїть на колінах з піднятими руками, і кілька знімків з будівництва, таких, щоб ніхто не мав сумнівів, що там насправді будується. Ще написали, що Хеньо зводить святилище на власний розсуд і плювати хотів на Костьол. А що з листами, які він надсилав до курії, питаю я? Хенєк постійно повторював, що будує не для себе, а саме для Костьолу, і все віддасть безкоштовно, як тільки йому дозволять закінчити і освятять. Я ледь не зійшов з розуму через цю статтю, тим більше що знав, кому можна завдячити темою та фотографіями.
Я почекав, поки Вальдек прийде поголитися. Ми обійнялися біля входу, він сів, я придивився до цієї підлої пики, чи немає прищів, бородавок, щоб я ще не порізав бідолаху. Поклав гарячий рушник на цю свинячу морду, зняв, намилив пензлем як слід, круговими рухами, йдучи від підборіддя. Це важливі речі, пане Лукаш, інакше мило не буде нанесене як треба, а я вважаю, що навіть ворог і покидьок повинен бути ретельно поголений. Ми балакали цілком нормально, про дурниці. Я став навпроти клієнта, обережно натягнув йому шкіру на щоці, зібрав волосся бритвою і запитав, що він, власне, витворяє. Вальдека замурувало. Він випалив, що я не знаю, про що говорю.
— Друже, не дури мене, — порадив я, проводячи бритвою по його пиці. — Ти справжній мудак, і я, як мудак, прийняв тебе за приятеля. Я навіть якось розумію, що ти наклацав ці фото, що взяв копії документів з контори і відніс журналістам, але хоча б не бреши мені, що цього не робив. Я хочу знати, чому, проста справа.
— Вони самі до мене прийшли! – звивався Вальдек. — І ні, я ніяких документів не давав, той журналіст питав мене, чи дав я згоду на будівництво і конкретно яку. Я мусив сказати, інакше вони б до цього дійшли, і було б ще гірше. Вони, слухай, повністю зациклилися на цьому, ну, на Харе Крішна та подібних, які моляться, тільки інакше, ніж ми, не до Господа Ісуса в церкві.
— Справді? А ти колись молився, ти, кацапе такий-сякий? Може, і ті фотографії ти наказав освятити перед друком?
Пане Лукаш, не дивіться так. Так, я тримав бритву на горлі Вальдека, але ж я б йому не заподіяв шкоди. Так, я намагався вбити когось за значно серйозніший проступок, тільки трохи пізніше. А зараз я перекомарювався з ним, зрізав йому щетину з горла, а він тремтів і стискав руки на поручнях стільця, як дитина у стоматолога.
— Збишеку, це все було зроблено з добрими намірами, – скиглив він. – Я дав ці фотографії на доказ того, що там нічого поганого не відбувається, що там є та свята фігура і люди моляться, нормально, по-божому, не до якогось сатани. Що вони з ними зробили, то вже інша справа. До того ж вони все одно б про це дізналися, я випередив події, переграв їх. Пам’ятаєш, як ми домовилися? Нічого про Хенєка без нас, без тебе, мене і Ромека!
Ось так саме говорив наш бідний Вальдек. Бритва пішла в куток. Я поклав на обличчя Вальдека мокрий, холодний рушник, щоб закрилися пори шкіри. Минула хвилина. Я не пошкодував одеколону, і Вальдек міг іти додому. Він зісковзнув із крісла, хотів заплатити, я не дозволив, хоча з грошима було і скрутно. Він запитав, чи між нами все гаразд. Він не хотів нікому нашкодити, додав ще, і пообіцяв, що надалі радитиметься зі мною. "Все завжди можна виправити", — так він сказав. Ми обійнялися, і він побіг. Цікаво, що з мого салону він пішов до ратуші. На половині дороги зупинився і повернув. Скоріше за все, на хвилинку він просто забув, що вже не працює там.