+++
Після роботи я пішов до Хеня, щоб запитати, що, в біса, йому стрелило до голови. На будівництві робочий день добіг кінця. Робітники перебралися від Жанети до будинку паломника. Кілька людей палили біля стіни, решта валялися всередині, у телевізійній залі, або розійшлися по кімнатах. На дверях кухні я знайшов розклад чергувань з прибирання. Перед холодильником двоє хлопців сварилися за місце на полиці. В імпровізованій капличці тривав молитовний штурм, натомість із кімнат долинали шурхіт карт і дзенькіт келихів, що, пане Лукаш, відразу ж підняло мені настрій. Побожність не вимила з цих хлопців залишків людяності.
Оскільки ми вже заговорили про залишки людяності, пан Польдек сказав, що Хеньо зробив своє і пішов до дружини, тож я й пішов туди. Будинок був великим і порожнім, як і раніше, якщо не брати до уваги дошки для будівництва приватної каплиці в підвалі. Вони лежали в коридорі та на сходах до підвалу. Серйозна пані Чеся привітала мене добрим словом, завела до вітальні й запропонувала чаю. Сказала, що Хеньо відпочиває і мені треба трохи почекати. Тож я й почекав, аж поки за вікном стемніло. Зрештою Хенік прийшов, і я, пане Лукаш, брата не впізнав. Він горбився, шурхав ногами, а оскільки не мав светра, а лише майку й штани від спортивного костюма, я побачив, що він і погладшав, і схуд одночасно. У нього з’явилося пузце, плечі опустилися вперед, ноги були такі схожі на палиці, що він ледь ними ворушив. Хеньо впав на стілець і мружив очі, як старий щур, виштовхнутий щіткою з каналізації.
— Не хвилюйся, братику, – сказав він. — Я трохи втомився, бо бачу ті жахливі сни. Я наглядаю за будівництвом і працюю нарівні з іншими, бо ще хтось скаже, що я себе вивищую чи щось таке. Хіба що у нас богослужіння, проповіді та зцілення, адже це найважливіше, але і так знову цілий день на вулиці проходить.
Я порадив йому взяти вихідний і поїхати кудись, хоча б відпочити вдома. Нормальна людина лежить на спині всю неділю, а для Хенєка це був найважчий день тижня.
— Та годі вже — почув я. — Закінчимо будівництво, я все віддам і відпочину. Може, Добра Пані знайде собі когось іншого?
— Проблема в тому, що це будівництво ти можеш і не закінчити. Що ти, дурню, накоїв? — Я розповів про Вальдека, про фальшиві проекти і про те, що неминуче готується. — Приїдуть з управління і все знесуть, побачиш! Ти взагалі ті плани читав?
— Що тобі сказати? Не моя вина, що добрий Вальдек погодився лише на сарай. Якби він вчинив інакше, не було б проблем. На нього злися, а не на мене. Ми мусимо будувати. Ніхто нічого не знесе. За нами стоїть велика сила.
Що ж, того вечора за Хенєм стояла переважно меблева стінка. Пам’ятаю, що він надзвичайно повільно пересипав цукор з цукорниці у свою склянку. Він нахилявся над столом, набирав цукор і струшував надлишок, після чого дуже повільно відводив тремтячу руку і насипав собі. Він спирався на стілець, робив глибокий вдих і повторював цю операцію ще кілька разів, аж хотілося дати йому по голові, щоб, можливо, це його оживило.
Що ж, неохоче визнаю, що коли приїхали інспектори, він насправді показав левові пазурі. Цих інспекторів було, мій пане, двоє, обласний і міський, кожен з чиновницьким оточенням у складі щонайменше чотирьох осіб, до того ж поліцейські. Іншими словами, готувалася неабияка бійка. Хеньо вийшов перед каплицю, з хрестом на грудях і в плащі. Дув вітер, і той плащ тріпотів у нього, наче крила, так казали.
— Мої добрі панове, я дуже щиро запрошую вас на почастунок. Сьогодні холодно, з’їсте собі бігосу.
Інспектори не хотіли чути ні про яку їжу, лише перебирали папери й дивилися на цю каплицю, вже з хрестом на верхівці, та два дзвони, що лежали поруч із нібито коморою. Хеньо з Польдеком провели їх будівельним майданчиком, по дошках, покладених на багнюці. Один навіть нахилився над дзвоном, інший впивався поглядом у непоштукатурений будинок паломника. Зрештою хтось, мабуть той, що біля дзвона, вичавив:
— Прошу пана, але ж це ж самовільне будівництво!
— Сперечатися не буду, – відповів Хеньо. — Якщо ви так кажете, то так воно і є.
— Але ж пан знає, що ми не можемо дати дозвіл на таке? Інакше кожен би будував собі як заманеться!
— Я це теж розумію. Скажіть, що я маю зробити, і я зроблю. Я не серджуся на вас. Знаю, що мене переслідуватимуть.
— Що ви маєте зробити? Ви ще про це питаєте? Ви маєте припинити роботи і негайно…
Інспектор, як я знаю життя, хотів сказати щось про знесення, але Хенєк лише розвів руками. Пролунав побожний хор. Бачите, на будівництві було добрих десять тисяч вереміїв. Вони тиснулися біля огорожі і стояли на вулиці, щільно аж до ділянок, зі своїми транспарантами. Ви розумієте, вони не робили нічого поганого, жоден навіть не поглянув косо на такого інспектора чи поліцейського. Вони просто співали й молилися по черзі, а Хенєк видихнув і посміхнувся невинно, по-своєму.