Мавпячий розум охопив і тих з Марцінковіць, де в нас був військовий аеропорт і паливна база. До того ж поширилася чутка, що під Олаву потраплять руські з гарнізонів у Німеччині. Зрозуміло, червоних багато, Радянський Союз далеко, не можна було перекинути цю банду одним махом, тим більше, що ніхто насправді не знав, що відбувається. Казали, що росіяни зовсім не повертаються до Москви, а направляються до Варшави. Тож у Марцінковіцях накопичили ще більше палива, збудували наметове містечко на чотири сотні голів і, наскільки я знаю життя, з розгону помалювали траву зеленою фарбою. Звичайно ж, ні один радянський солдат там не поставив і ноги, паливо продали наліво, нехай пан, як бажає, їде до Марцинковиць, побачить, як на злітній сузі пасуться корови.
У будь-якому разі, росіяни поспішно прощалися з Олавою. Кілька тижнів у казармах кипіло життя, потім однієї ночі виїхала техніка, а за кілька наступних днів — військові. І все. Була дивізія, а раптом її не стало. Казарми спорожніли. Ніхто вже не торгував коньяком чи багнетами. Молодь, серед якої, як я гадаю, був і мій Куба, одразу ж побігла туди, щоб забрати скарби, залишені непереможною Червоною Армією. Вони знайшли сміття, пропагандистські каракулі на стінах і так розлютилися, що від цього гніву підпалили весь поверх, аж дах з димом пішов. А може, це не Куба зробив? Звідки мені знати? Дітлахи швидко перестали туди лазити, і в казармах завелися наркомани. Вони пили дешеве вино, нюхали бутапрен, іноді їхні крики було чути навіть на Спортивній. Ось така зміна сталася. Місце косоокого червоноармійця зайняв шмаркач із пакетиком клею. Ось на цьому, пане Лукаш, і полягає капіталізм. Може, я даремно чіпляюся? Може, саме так виглядає життя?
Не тільки росіяни вилетіли з вулика. Командатуру біля Ринку також покинув і Лонгін. Він не отримав медалі наприкінці служби, не було харцерів і дідусів з Олавського духового оркестру. Лонгін просто прибрав свій стіл і більше ніколи не прийшов на роботу. Кажуть, він став перед комендатурою, випалив сигарету без фільтра, помахав стиснутим кулаком і поплентався до власної родини. Відразу ж він став надзвичайно помітним у місті. З онуками ходив на морозиво, на гойдалки. Так, він постійно з’являвся з дітьми. Забігав на майданчик подивитися, чи добре дітлахи одягнені, забирав їх зі школи, з дитячого садка. Взимку ліпив сніжних баб і тягав санки на вершину відвалу біля містечка дорожнього руху. Люди говорили, що він помолодшав, що весь час сміється, сучий син. Говорили також, що незадовго до виходу на пенсію він їздив із бандою міліцейських тролів до лісу в Станкові. Вони палили документи, доноси, в тому числі й мої, все, що я написав на Хеньо, пішло з димом. Тобто тоді я так вважав і нарешті почав спати спокійно, дурний я дурний.
Восьма касета
Олава, 12 липня 1997 року, вечір
Не пам’ятаю, коли Хеньо в перший раз втік. Тобто цього очікування брата я ніколи не забуду, тільки мені важко сказати, коли саме це сталося. Він ще мешкав з нами, це точно, і це було, мабуть, одразу після скандалу з міліціонерами, арештами та бараковозом. Я знаю, бо боявся, чи не прибрали вони мені Хенєка потайки, як Попелушку чи тих бідолах із гуртка шанування Діви Марії, що діяв у нас у п’ятдесятих роках. Тоді одного такого Янека затримали біля вечірньої школи, змусили стрибати навколо столу в кімнаті для допитів, потім приставили пістолет до голови і ще й побили прикладом. Той Янек так і не оговтався після цього і ще й почав заїкатися, через що люди відчували до нього неприязнь замість співчуття. Уявіть собі, що ви стоїте в черзі, перед вами вже тільки цей повільний Янек і без кінця заїкається на одній літері, робить таке "ммм-мм" і невідомо, чи хоче він морковку, чи маргарин, і все це через побиття в катівні КДБ.
Ми сиділи вдома, як завжди, у вічній війні з невдячним потомством. Сварка була, мабуть, через миття, Адась мав іти до ванної першим, бо вчора першим пішов Куба, і раптом Адась вискочив із тим, що у Куби нещодавно була кишкова інфекція, не мився взагалі, тож тепер, оскільки одужав, мав би бігти під душ. Вже в піжамах вони показували один одному, чим відрізняється одинарний нельсон від подвійного, а коли я вимкнув світло, вони передавали один одному з-під ковдр ліхтариками повідомлення алфавітом Морзе. Поки ми з Данусею наливали собі випивку, і коли настала та прекрасна тиша, яку любить кожен батько, я сильно злякався. Не стукала друкарська машинка, не чулося молитов. Де Хеньо?