Спочатку Польдек хотів орендувати ділянку землі між залізничними коліями та святилищем, але власник ділянки наказав йому іти геть. Він сказав, що спочатку вони збудували Віфлеєм за парканом, а тепер перетворюють його затоптану бáтьківщину на аеропорт. Тож Польдек позначив коло в планованому парку, між костьолом і Хресною дорогою, що розлютило пані Чесю та групу найпалкіших вереміїв. Вони встановили там цілу купу статуй. Був Максиміліан Кольбе, була нещодавно беатифікована Фаустина Ковальська. Було б нерозумно, якби Папа Римський врізався в цю групу, тим більше на гелікоптері. Він мав би оказію і самого себе збити з п'єдесталу.
Статуї були розташовані в ряд на околиці парку, а посадочний майданчик був огороджений. Відразу виникла нова проблема – як папа має розпізнати це місце? Ідея довіри до Святого Духа вважалася сумнівною. Посадочний майданчик був завішаний гірляндами яскравих кольорів. Ті, що не злетіли з вітром, розікрали діти. Зрештою, Чеся посадила там білі та жовті квіти, за невеличкий кошт створивши ватиканський прапор. Квіти чудово росли, а надія у вереміях зростала ще прекрасніше.
Згадаю ще й дітей, які розмножилися у святилищі. Скажу вам одразу, що я люблю своїх хлопчиків і до решти короїдів моєї любові вже не вистачає. Веремії збирали своїх дітей, репетирували з ними пісні, одягали їх у народні костюми та готували виставу про життя маленького Каролека у Вадовіцах. Дітлахи, що там казати, рвалися до цього, але ще більше – до бійки. Фундаменти вони перетворили на окопи, а майбутній будинок пароха – на замок Дракули. Один дружбан намагався пробити іншому серце штахетиною. На краю дахів пускали ластівок, відкрили для себе ще й вибухові матеріали, які можна було купити у нас в магазині іграшок. Хлопець, призначений на роль святого Йосипа, весь час в костюмі та з приклеєною бородою, кинув петарду під ноги вереміям, крикнувши при цьому:
— Танцюйте!
Деякі робили колінця жваво, інші ледь могли.
В Отоці з'явилася жінка в інвалідному візку. Хенєк, який завжди мав час для нужденних, зупинився, щоб зцілити її. Та аж смикнулася назад у тому візку і сказала, що не бажає жодного зцілення, тобто просить трохи терпіння, бо хоче, щоб сам Святий Отець став свідком цього дива.
Пане Лукаш, все ж у пана бувають свої моменти. Що з нашою будкою? Це справді гарне питання. Ну, нічого. Вона просто стояла там. Статуї, хрести, а понад усе, милиці, білі тростини, окуляри та інші вотивні дари після зцілень були перенесені до каплиці. Літні жінки з Олави щодня запалювали свічки під сараєм, як і під хрестом, поставленим біля входу на присадибні ділянки. Іноді туди забрідали заблукалі веремії. Садівники-городники проганяли їх. Бо вони нарешті, після десятиліття, були щасливі; зараз могли вирощувати аґрус і помідори, і в них ще були туалети, залишені Хенєком. Дірка з лайном, така пам'ятка. Візьміть цю мудрість до серця. Стільки всього тут сталося, а залишився тільки туалет.
+++
Незважаючи ні на що, ми з Кубою ходили на пиво, принаймні двічі на місяць. Данусь сердилася на це. Вона постійно повторювала, що однією з моїх небагатьох чеснот є невелике споживання алкоголю, а тепер я п'ю, як дракон, і навіть змушую випивати і сина. Вона знала, що каже неправду. Робота жінки — чіплятися. Якби вона не чіплялася, ми б їли з землі, як росомахи. А нам були потрібні ті кілька хвилин наодинці, щоб поговорити про те, що нас турбує. Наприклад, я намагався змусити Кубу пояснити, чому він пофарбував волосся в чорний колір і виглядає так, ніби щойно виліз з труни. Я також пояснив, що дівчата від сумних хлопців тікають. Вони віддають перевагу тим, хто сипле грошами та розповідає брудні жарти.
— Ну що ти, татку, — засміявся Куба. — Я дівчат відігнати не можу!
Я і справді бачив, як він блукає Олавою, щоразу з іншою дівчиною. Послухався моєї поради! Ходив з ними до тих сходів біля річки, біля шлюзу, під Звєжинцем, і одного разу навіть зустрів там Хеня. Я майже впевнений, що він влаштував собі секс-хату в казармах, а це означало, що подружки були готові перелізти за ним через стіну. Одного разу одна з них з'явилася на нашому порозі, щоб залишити любовного листа. Конверт заліпила скотчем, була одягнена в чорний светр, а волосся мишачого кольору зібрала в хвостик. Лист пролежав своє, нерозкритий. Куба безперервно просив позичити йому машину, що я, звісно, відмовляв. Крім того, навіть у минулі часи я не був настільки юрним, щоб мати справи в "малюкові". Я знав, що Куба підкрадає мої ключі. Я ніколи йому про це не розповів. Пам'ятав історію зі "спартаком".