Пан Больо відніс листа до курії, з чого нічого й не вийшло. Непохитний отець Рубік вирішив, що світ належить до терплячих. Рано чи пізно кардинал помножить ряди ангелів, прийде новий і влаштує чудеса в Олаві. Рубік, до того ж, дистанціювався від думки, нібито тут втрутився Сатана. На його думку, дурість, заздрість і невігластво спричиняють таке і ще більше зло без підтримки надприродних сил.
На Отоку робилося пусто. У першу неділю після листа з курії святилище ломилося від веремій. Усі казали, що кардинал зробив жахливу помилку і скоро прозріє. Вони повторювали нісенітницю Хенєка про Сатану і клялися, що триматимуться святилища, незважаючи на Костьол, але згідно зі своєю совістю. Совість, як ви, мабуть, знаєте — товар швидкоплинний. Тиждень за тижнем вереміїв робилося все менше і менше, а до осені залишилося кілька сотень — найдивніших, звичайно. Я говорю про старих хлопів, які ставили собі на голови великі хрести, намагаючись триматися прямо, про лагідну стареньку, яка розповідала всім, як колись бачила Матір Божу на вулиці Щасти Боже в Тарновських Горах, про божевільну матір з напівсліпою дитиною. Від одного лише погляду на серці робилося тяжко.
— Я знаю, що так і має бути; навіть біля Пана Ісуса залишилася жменька, коли його розпинали, — втішав себе Хеньо. — Навіть Пьотр зрікся його, і все ж він став першим Папою. Коли я думав про переслідування, брате, то головним чином про те, що мене знову поб'ють в міліції, або прийде чиновник і буде перешкоджати. Але я ніколи не уявляв, що Костьол зречеться мене, а люди покинуть мене. Я не був до цього готовий. Як може щось бути там, а потім раптово зникнути?
Пан Польдек приєднався до тих, що збігли. Він довго боровся зі своїми думками і ходив, трохи сумуючи, частково тому, що виміло матвіїв. Вони зникли, бо їм майже не було про що піклуватися. Він безцільно блукав святилищем, чимось нагадуючи генерала, якого раптово покинула раніше непереможна армія. Зрештою, він зібрався з силами, підійшов до Хеня та сказав йому, що мусить йти. Брат сидів на лавці біля криниці, закутаний у куртку та шарф, бо вже було холодно. Він чистив апельсин.
— Я був з тобою з самого початку, бляха-муха, — сказав Польдек. — Я був поруч з тобою і не шкодував себе, поки ми тут будували. У мороз і град, курка свята, я тримався за тебе і думав, що так буде завжди.
— Добре, йди, — відповів Хеньо, не піднімаючи голови, а Польдек чомусь не міг поворухнутися. Він встав і продовжив говорити:
— Те, що ми пережили, було єдиним таким у світі, і я завжди буду вам вдячний, бо не знав, як хтось може по-справжньому вірити. І що я зцілився від цієї дешевки. Що ж, я маю йти, але, чорт забирай, я вірю і не заперечую того, що ми бачили та пережили разом. Люди просто кажуть, що я приятель диявола, якийсь сатаніст, і тицяють у мене пальцем, як у нашу мертву Жанету. Сусіди перестали кланятися. Хенєк, вибач мені, ну...
— Іди, — повторив Хеньо і поклав до рота скибочку апельсина. Пан Польдек, однак, заціпенів на місці, як один із тих пам'ятників, які він встановив разом з матвіями.
— Хотів би я, щоб ти мене зрозумів, курка ясна, — продовжив він. — Я повернуся першим, як тільки кардинал затвердить. Один син мого брата одружується, а інший буде проходити конфірмацію. Що, якби я не став на коліна до причастя на весіллі? Як би це виглядало? З тією конфірмацією — це фактично гаплик, бо мене беруть свідком. Я вже хрещений батько, чи не так? Чи варто мені відмовитися? Моє здоров'я ще не таке міцне, звідки мені знати, скільки мені залишилося жити? Я маю померти без священика, похорон без ксьондза має бути? А як же моя душа? — продовжував він.
Тим часом Хенєк розібрався з апельсином, зібрав шкірки та попрямував до стічної канави, щоб викинути їх. Він став перед Польдеком, міцно обійняв його та пішов до покинутого будинку паломника. Він уже був такий скривлений, нахилився вперед, з опущеним плечем та звисаючою правою рукою. Хеньо зник усередині, а пан Польдек стояв біля криниці, поки не стемніло і не пішов дощ. Тоді він, мабуть, зрозумів, що тут для нього нічого не залишилося, пішов до себе і більше на Оток не повернувся.
+++
Польдек був не єдиним, хто скаржився, що люди відвернулися від нього. У другий вівторок жовтня того фатального року я, як завжди, пішов до магазину і по дорозі зупинився біля кіоску, щоб купити примірник "Виборчої". Кіоск стояв на Замковій площі, біля середньої школи, і ліцеїсти купували в ньому сигарети на штуки. Завжди в ньому сиділа одна така пані. Я знав її років з п'ятнадцять, якщо не більше, чи то з того часу, як той кіоск почав там стояти. Вона постійно палила, у неї було два термоси з кавою, а в добрі старі часи вона відкладала "Юного техніка" для хлопців. Ми завжди дуже приємно віталися. Цього разу, коли я попросив газету, вона навіть не підвела погляду, просто просунула мені "Виборчу" і видала решту так, ніби та решта їй смерділа. Вона навіть відсунулася на своєму стільці глибше в темну камеру кіоску. Це було дивно, бо я звик до поваги, але що ж ви зробите? А нічого не зробите. Жінка встала з лівої ноги, і на цьому все, подумав я.