Я кинувся всередину. Там було порожньо. Але щось не сходилося, чогось бракувало, ну так, Рубік вказав на це. Хрест Хеня зник зі стіни поруч із вівтарем; залишився лише світліший слід. Рубік тоді сказав, що прийшов за книгами і знайшов Ромека та церковного служку, які збивали таблички. Про хрест не мав уяви; той все ще висів, сказав він. Добре, а де Ромек? В костьолі ми йог не застали; вікна будинку пароха були темні. Ми вийшли надвір, і він одразу ж наткнувся на нас. Йшов собі від сміттєвих баків.
Він спробував привітатися, сказав: "привіт, старий", чи щось таке. Я підняв його за комір – пристанище бліх, так що він ніжками розмахував в повітрі. Ромек верещав на мене, щоб я не дурів, ми ж, зрештою, друзі. Я ляпнув його об стіну, біля знятої таблички
— Що це має бути, друже? — Ромек не відповів. Я крикнув Рубіку: — Перевір сміттєві баки! Рухайся!
Рубік підлетів до сміттєвих баків і одразу ж повернувся. Він ніс хрест Хеня в розбитій оправі. Ромек зблід і пустив слинку. Я відпустив його, щоб він міг пояснити. Маю на увазі, я хотів, щоб Ромек так вважав. Нехай обманює себе, подумав я. Пізніше буде боляче. Сучий син озирався, мабуть, розмірковуючи, чи встигне він до будинку пароха.
— Я багато розумію, друже, — сказав я. — Що ти відвернувся від мене і від Хеня. Це нормально, бо ніщо не є вічним. Я можу терпіти і те, що ти підкопував під нас в куріях та урядах. У нас капіталізм, і кожен хоче зробити кар'єру. Але те, що ти викинув хрест у смітник, я не можу зрозуміти, бо ти ж священик, слуга Христа, так це чи ні?
— Старий, послухай, — простогнав Ромек. — Я не хотів. Мене змусили. Цю парафію мені віддали саме за такої умови. Що я її вичищу, що приберу все. Інакше так би і киснув у вікаріаті. Знаю, що ти розлючений. Добрий Ісусе, мені так соромно. Як би я хотів все виправити. У що я вплутався? Послухай, дай мені час, мій любий, дай мені трохи часу, і я щось придумаю. Ти розлючений, і маєш на це право. Гей, зачекай. Ти ж не побив би приятеля, правда ж?
Я відповів на запитання негативно. Це було, мій пане, довге, вичерпне та складне твердження. Я вичерпав майже всі свої аргументи, і якби я додав ще кілька, Ромек зараз би обговорював деталі спасіння з Хенєм на хмарці. Отець Рубік спостерігав за нами. Він був у захваті, але водночас і заздрив. Знаючи його, він би додав те і те від себе. Після цього ми залишили Ромека біля костьолу, щоб він трохи полежав і подумав.
Все необхідне ми завезли до сараю на ділянці. Рубік взяв свої книжки та поїхав на Стшелін, а я повернувся до себе. Я відчув легкість і спокій. Нічого не боліло. Я не думав ні про Лонгіна, ні про Данусю. Я взагалі ні про що не думав, я стискав і розтискав пальці, і, здається, я був щасливий, насправді, вперше відтоді, як переїхав сюди зі Спортивної.
+++
Нехай пан подивиться, це ті самі таблички. З костьолу. Цю встановили першою, а цю — другою. Я тримаю обидві, про всяк випадок. Можливо, вони стануть у пригоді. Доля зміниться. А ось той хрест. Я вийняв його з рамки, бо та все одно тріснула. Чого пан так боїться? Візьміть його, потримайте. Хрести не кусаються. Важкий, правда? Важкий, але гарно зроблений, на мою скромну думку.
Рубік відвідував у мене ще деякий час. Він приїжджав зі Стшеліна. Там він був щасливий. У нього були дві кімнати з туалетом. Сестри готували йому супи і голубці. Він явно почувався погано, не служачи месу, але натомість мав достатньо часу, щоб закінчити свою книгу про Хеня.
Коли ми бачилися востаннє, він був, якось, не своїй тарілці. Тобто, він нормально розмовляв, але я відчував, що його щось турбує. Він замовкав щоразу, коли я питав про книгу. Я тиснув на нього, і він зрештою не витримав. Його хотіли виселити зі Стшеліна. Я навіть не знав, що це можливо; я думав, що священик у Польщі є недоторканою особою. Я сказав йому, що справа, ймовірно, розійдеться сама. Максимум, що він знайде новий дім, в іншому будинкові для таких як він старих типів в колоратках.
— На жаль, ні», — відповів отець Рубік. — Мене виженуть, от і все. Цього я боюся. Знаєш, Збиху, я приїхав сюди після війни, тільки з батьком. Мама померла дорогою. Батько теж давно помер, і в мене немає жодних рідних. Ніхто мене не візьме. Є лише той холерний Стшелін.
— Ну, старий, — сказав я. — Якось вмістимося тут.
Я дуже добре це пам’ятаю. Рубік опустив голову і стиснув руки між колінами.
— Збишеку, я мушу зробити дещо жахливе, — простогнав він і замовк.
Звісно, я намагався витягнути з нього це, що це за жахлива річ. Я боявся, що він собі в голову кулю пустить чи щось таке. Він попросив мене не хвилюватися за нього, з ним все буде добре. Йому просто потрібно було багато лайна перекинути.