— Ой-ой-ой. То це правда, що батько так живе.
Він порився у своєму рюкзаку. Це був пристойний рюкзак, зелений, але незручний, з купою застібок. Я бачив подібні на росіянах. Він понашивав на нього якісь ганчірки, значки чи щось таке. Я зрадів, бо він знову полюбив кольори, і навіть хотів йому про це сказати. Але якось не вийшло. Просто так сталося. Куба витягнув упаковку з чотирьох банок "живця".
— З глибини холодильника брав, щоб у нас було холодне, — сказав він. — На ділянки шмат дороги, та ще не відразу зміг знайти батька, тому вони зігрілися. У батька нема якогось холодильничка чи чогось подібного?
Чому ж, був. Ми залишили собі по банці, потім я взяв відро, оте металеве, і наповнив його водою з колодязя. Поклав туди банки і повернувся до сина. Ми цокнулися.
— Ну що, батькове здоров'я, — сказав Куба, і перехилив банку. Я і сам випив, і, скажу панові, це було справді смачне пиво, холодне, шипуче та гірке. Таке пиво добре смакує в усьому роті, а не лише на язиці. Воно ніби просочується під шкіру і пестить те, що глибоко всередині. Воно також приємно стікало по горлу, викликаючи бажання пити знову якомога швидше. Я б випив все одразу, якби міг. Але нічого подібного не зробив. Я подивився на Кубу.
— Синку, а ти не голодний?
Він заперечив. Тільки я знав краще. Молоді люди завжди голодні, навіть якщо вони цього не знають. Такий хлопець думає про все, тільки не про їжу. Я приготував щось на кшталт гуляшу, тільки з куркою, грибами, перцем, морквою та цибулею. Овочі були з городу; курку я отримав за сітку яблук, і мені ще додали півпачки масла. Я наклав гуляш на тарілки, багатенько так, нехай Куба побачить, що мені не так вже й погано. Боже, як він махав ложкою! Син поставив порожню тарілку і потягнувся за сигаретами. Він курив "Мальборо", а це означало, що в нього все добре. Він вийшов з сигаретою надвір, пристукнув нею об стіну сараю і запалив. Він намагався не дивитися в мій бік. Але це не дуже добре виходило. Це був перший раз, коли він палив у моїй присутності, і я одразу зрозумів, про що йдеться. Він зовсім зник, мій Куба. Він більше не питав у батька, що йому дозволено робити, і палив "мальборо", мов довбаний король Олави.
— Ну, як у тебе справи? — нарешті спитав я, але вже надто пізно, бо Куба давно зрозумів, що мені соромно про будь-що питати.
— Добре. Складаю комп’ютери. Значить, навчаюся, а підробляю саме таким чином. Батько не має уявлення, які дурні люди, що не можуть впоратися з такими речами. Ходжу від дверей до дверей, встановлюю системи. Батько знає, що таке система? І все ж у тих дебілів весь час щось постійно все псується. Ми з приятелем хочемо відкрити магазин. Так що, як я вже казав батькові, роботи багато.
Його очі засвітилися, коли він про це заговорив. Я порадив йому завжди ставитися до дурнів краще, ніж вони заслуговують. Якщо змусити дурня усвідомити, хто він насправді, такий збожеволіє і почне мститися. Так і розпізнаєш ідіота – за помстою, що підживлюється божевіллям. Якби я стриг волосся виключно розумним, то набагато швидше опинився б в сараї. Куба засміявся:
— Батько не змінюється, зовсім. Батько, як завжди, такий самий розумник, як і шпигун.
Тож він знав, що я слідкую за ним. Було приємно це чути. Ми трохи поговорили. Я незграбно запитав про його навчання і дізнався, що у Куби є дівчина з факультету соціології, але він не сприймає її дуже серйозно. Вона була мила, бо була тихою і мала квартиру біля Ринкової площі у Вроцлаві. Так він і сказав. Він також показав мені свій мобільний телефон, чорну цеглинку з антеною. Той телефончик дзвонив кілька разів під час нашої розмови. Було зрозуміло, що Куба не брехав про те, який він зайнятий. Він пив все швидше й швидше, навіть шкода було. Нарешті він підвівся. Ми обійнялися, мов плюшеві ведмедики. І він мене мало не розчавив, молодий бичок.
— Що батько робить наступної суботи ввечері? — спитав він вже біля хвіртки.
— Важко сказати; тут стільки справ, що я не знаю, чим зайнятися.
— О, бо я подумав, що, можливо, батько прийшов би до "Адрії". Поп'ємо пива, як люди. Цього разу ставлю я, — сказав він, пишаючись тим, що він при грошах. Потім він додав, цього разу невпевнено: — Спробую вмовити прийти і Адама. Тільки ж батько знає, як воно з ним.
— Тяжкувато витягнути його з дому.
— Так. Важко витягнути його з дому.
Тож ми ще побалакали через сітку. Як пан здогадується, у мене виникло ще одне запитання. Ось тільки висловити його мені було ой як важко. Щось жахливо тисло мені груди. Але я знав, що якщо не запитаю, то буду гризти себе, принаймні доки ми не зустрінемося в "Адрії". Тож я просто запитав: