Я відповів, щоб він не говорив дурниць. Нехай краще подумає, звідки візьме бабки на ці штрафи, цілих сто п’ятдесят тисяч злотих, бо ж, мабуть, не з пенсії.
— Треба заплатити, бо можуть по-різному вчинити. Адже я маю гроші.
Хеньо і справді заплатив до копійки, зате у пана Больо краник з грошима заткнувся. Міліціонери увірвалися на ділянки, а веремії розступилися перед ними, як надзвичайно норовливе море. Тут мушу додати, що бізнес пана Больо сильно розвинувся. Перед ділянками у нього вже був не столик, а будка, а в ній — двоє працівників і обігрівач, яким він грівся в холодні дні. Він не мав цього робити, бо в будці під саму стелю лежали листівки, самвидав, газети, фотографії та інші ефемерні друковані матеріали. Завдяки цьому його заарештували не лише за незаконну торгівлю, а й за порушення протипожежних правил. Потім виявилося, що вилучений товар має вартість двісті тисяч злотих, тобто більше, ніж усі штрафи, накладені на Хенєка.
Сам пан Больо виявився досить норовливим, і лише удар дубинкою по голові повернув йому класову свідомість. У куртці, з розвіяним волоссям і мокрими вусами, але вже спокійний, він дозволив відвести себе до камери. На мить стало дуже гаряче, бо це арешт, винесення святих папірців, а також води, якою торгував Больо, вереміям не сподобалося. Вони оточили міліціонерів. Ніби нічого не робили, але в будь-яку мить могли зробити. Міліціонерів було, може, п’ятнадцять, а вереміїв — кілька сотень лише перед самою будкою, і, можливо, сталося б лихо, якби хтось, невідомо хто, не закричав, що ангельський загін кружляє над сараєм. Веремії повернули обличчя до сонця, деяким навіть здалося, ніби вони побачили Гавриїла чи Михаїла. Хтось весь час кричав, як гарно махають крилами ці ангели. Один голос, потім інший. У цей час міліціонери вивели пана Больо і винесли все його барахло. Я ж казав, пане Лукаш, — серед вереміїв точно були аХенти, провокатори.
+++
Лонгін знав, що робить, і вереміїв стало менше. Ви б хотіли замість Богородиці дивитися на світ крізь ґрати? Ну, а я про що. Додамо до цього патрулі в парку та біля колій, розворот цілих груп паломників і злісні дорожні перевірки на маршруті між Олавою та Бжегом. З поїздкою до Ліхені чи, скажімо, Ченстохови таких клопотів не було. Заява єпископату теж зробила свою справу. Але було ще щось, щось більш важливе. Бачите, пане, чудо — воно як яблуко. Воно раптово падає вам на голову і має короткий термін придатності. Чудеса швидко набридають, а Хеньо, скажемо собі чесно, ніяких нових принад не підготував. Як і раніше, він благословляв, зцілював і раз на місяць, завжди восьмого, отримував послання згори. До гостей на ділянці, крім Матері Божої, приєдналися Ісус, святий Йосип, сестра Фаустина та Єжи Попелушко. Я запитав брата, чи з’явився останній мокрим. Адже нещодавно його витягли з річки.
— Смійся, Збисю, – відповів Хенєк. – Мені вже відкрили план відносно тебе.
У нього йшло все гірше. З тридцяти тисяч вереміїв залишилося, можливо, кілька тисяч. До того ж, пан вважає, що мій Хенєк був єдиним? Біля Пшчини була баба зі стигматами, мов коров’ячі кізяки. Богородиця також відвідала одного селянина з Руди поблизу Серадзя та якусь стареньку в Сєкєрках. До них теж можна було їздити. Інтерес до Хенєка слабшав, чого він, мабуть, не помічав. Брат відповідав на листи. Благословляв зріджену юрбу і вів довгі розмови з паном Больо про те, як буде чудово, коли настане кінець світу. Я думав, що саме так і станеться, що мій брат закінчить як городній божевільний з групою найвідданіших послідовників. Я не знав, чи радіти з цього, чи все-таки співчувати хлопцю. Я боявся, що це його зламає або ж, що повернеться той колишній Хенєк, який розвантажував за друзів піддони з вантажівки, а вони в цей час плювали йому в молоко.
Гаразд, гаразд, переходжу до справи. Так ось, Хенєк приймав вереміїв у вівторок, четвер і суботу. Відтоді, як стався підпал, матвії безперервно пильнували будку, мимовільну варту також несли старенькі, які цілу ніч проводили на "єрихоні". Хенєк приїжджав щодня, часто ще до світанку. Тільки він мав ключ і тільки він, ніхто інший, відчиняв сарай. Так було й цього разу. Хенєк, як завжди, став на коліна перед входом, відімкнув двері, заскочив усередину й знову став на коліна. Він завжди так робив, але цього разу не встав. Лише підняв руки. Ніхто не наважувався підійти. Хеньо простояв на колінах, мабуть, з годину, потім підвівся, такий згорблений, ніби хтось приставив йому пістолет до живота. Він запалив свічки й вичавив із себе, що Олаві випала велика ласка. Лише тоді він рачки виповз з сараю.
По щоках статуї, тієї самої, якій Дануся відбила голову, котилися дві криваві сльози. Кров зібралася також під очима і в куточках рота, і, якщо вірити Хенєкові, вона була ще теплою, тільки-но починала застигати. Веремії впали на коліна, дехто розпластався на мокрій землі, і лише пан Больо кружляв по ділянці, пояснюючи, що статуї не можна торкатися, навіть Хенєкові це заборонено. Це диво, оголосив він згодом, означає зміну розкладу сил в Олаві. Тепер Костьол мусить надіслати комісію, а комісія констатує, що фігура й справді плаче кров’ю. Визнання чуда принесе визнання самих об’явлень і статусу блаженного для Хеньо, від чого ми опинимося за крок від перетворення Олави на нову Ченстохову. Того вечора Больо з Хенєком знову сиділи у нас і їли вафлі. Вони складали якісь листи до курії, до кардинала, примаса і ще когось там, розглядали щойно проявлені фотографії статуї.