Люди часто питали мене, що я про все це думаю. Про статую, її сльози, про чудеса на небі. Про те, що насправді бачив Хеньо. Я розповідаю вам лише про те, що насправді сталося. Я знаю про них, хоч мене там не було, і про чудеса теж маю свою думку. Чудо, пане Лукаш, це коли трапляється щось добре, чого не мало б статися, а роль вищих сил у цій метушні залишається незбагненною. Чудо було, коли я купив телевізор "Рубін" в магазині електроніки на Короткій. Люди записувалися, чекали й півроку, а я зайшов до магазину, а він просто був. Як хлопці зраділи! Дивом була моя Дануся і те, що вона побажала вийти за мене заміж, а те, що "ниска" не зрушила з ділянки, я вважаю дивом на сто два відсотка.
Двигун звичайно не завівся. Водій марно смикав ключиком у замку запалювання. Лонгін вигнав його з кабіни і сам спробував рушити, з таким самим мізерним результатом. Ззаду за цим спостерігав щасливий Хеньо. Його перевели до "фіату", звичайно ж, разом із статуєю. "Фіатик" закашляв, і на тому поїздка закінчилася. Залишився немаркований "полонез", але й у цьому випадку все повторилося. З міліціонерів бухала пара, а веремії під сіткою молилися з чотками, задихаючись від сміху. Хенєк висунув голову з "полонеза". Він весело спитав:
— І що тепер, богохульники?
Першу пиздюлину завжди посилає життя, наступні ми накликаємо на себе самі внаслідок дурного вибору. Лонгін викликав машину з вулиці Коперника. Приїхав ще один "полонез". До речі, люди потім повторювали нісенітниці про танк, нібито Хеньо перехрестився, і гусениці тріснули. Неправда. То був "полонез". У цього як раз зламався шарнір на приводному валу, і це сталося так швидко, що Хеньо навіть не встиг сісти. Він чемно стояв, стискав в долонях чотки, і в нього світилися очі. Дощ припинився. Сонце зійшло, і Лонгін капітулював.
Того ранку мешканці Олави побачили неабияке видовище. Від Нового Отока до центру, на вулицю Коперника, рухалася процесія блакитних. Її очолював Лонгін, а за ним йшов Хеньо в оточенні чотирьох збитих з пантелику міліціонерів. Ще двоє несли фігуру Марії. Тримали її, наче заснулого хижака. Кров застигла на щоках. Богоматір потрапила до камери з речовими доказами, звідки вже машиною, потихеньку, її перевезли її до Вроцлава, до Інституту судової медицини. Біля камери на Хеньо вже чекали пани Больо і Польдек. До Отока вирушив автомобіль евакуатор за тими машинами, і пан, мабуть, не здивується, коли я скажу, що в майстерні вони завелися на раз, не рахуючи "полонеза" з тим приводним валом. Мабуть, тому, що хтось залишив чотки за склоочисником.
+++
Про арешт я дізнався трохи після десятої. Ратуша, ви, мабуть, пам’ятаєте, була навпроти мого закладу. Я вибачився перед клієнтами і побіг дати пизди Вальдекові, бо я, пане Лукаш, людина добра, доки ніхто не чіпає мою родину. За родину я міг би і вбити. Я б пішов до пекла і назад, як мій бідний, коханий Хеньо. А поки що я потрудився піднятися на другий поверх, минув пискляву секретарку і увірвався до кабінету з питанням, що, курва, коїться. Вальдек аж прикусив собі палець, коли мене побачив.
— Отакий ти такий приятель? – кинув я. — Ти знав? Ти, довбаний хуй з вухами, дозволив це!
Вальдек хотів знати, чому я не кричу в міліції, якщо я такий козак. Він розправляв свої слиняві пальчики і питав, чим він це заслужив.
— Ти мій приятель, – відповів я. — На кого ж мені кричати, на ворога? Ворогів я пиздю. На кого маю виступити, що з'єбався, що брата треба рятувати, як не на тебе, пиздюк.
— Я цю справу не залишаю, просто в мене трохи зв’язані руки, – сказав Вальдек. — По-перше, Ярузельський наговорив тих дурниць, і Лонгін відчув, що йому послаблюють повідець. Священики теж підкинули дров до вогню, ті з Вроцлава, кардинал і так далі. Якби хтось там прошепотів ласкаве слово про Хеня, ми б розібралися з цією неприємною справою. Але не бійся, я не дозволю, щоб Хенєкові заподіяли кривду. Це я можу зробити.
Ромека я застав з носом у метричних книгах. Мабуть, він намагався узгодити між собою години хрещень, весіль і похоронів. Він часто повторював, скільки клопоту завдає йому виконання сакраментальних обов'язків в Олаві. Я насів на нього не гірше, ніж на Вальдка. Сказав, що найпобожніший з парафіян гниє у нього в камері. І що з нашою угодою? Ми уклали її саме для того, щоб таких речей не траплялося. Ромек слухав це з таким виразом обличчя, ніби хотів кинути всі ті книги й втекти. Я уявляв собі, як він тікає, високо піднімаючи ноги, з закатаною сутаною.
— Ну, але що я можу? – запитував він. — Знаєш, що зараз відбувається зі священиками? Нас вбивають, а ти хочеш, щоб я переймався Хенєком.
— Бери трубку і дзвони своєму начальнику, нехай він припиняє цю авантюру! – гримнув я.