— Адже вони вовчанку зловлять. Їх звідси вивезуть на Бачинського, одного за одним. І вони так похворіють, що навіть Хеньо їх не вилікує, якщо його колись випустять. Швидше, Збисю, поклич хлопців, зрештою, ми теж християни.
На вулиці Бачиньського у нас була лікарня. В Олаві ми боялися лікарень, бо від війни аж донедавна, якщо тебе туди забирали, ти практично вже був трупом. Під час воєнного стану одному хлопу після інсульту так ефективно пустили кров, що він помер. А в старій лікарні, ще на Святого Роха, якось на Різдво спалахнула епідемія сальмонельозу чи якоїсь іншої біди, так що більшість новонароджених не дожила до Нового року. Якщо ви підете на могилу Хенєка, то за нею є заросла ділянка, і там знайдете тих дітей. Ми це усвідомлювали. Дануся не могла залишити людину в біді, така вже вона була. Швиденько зварила крупник, діти віднесли цей крупник вниз, а я тягнув з пляшечки і стежив, щоб жоден з вереміїв не вкрав нам тарілки.
Найбільше пішло під комендатуру. Вони робили приблизно те саме, що й Хенєк та решта в камері, тільки молитовна пісня лунала, за найскромнішими підрахунками, з двохсот горлянок. Вони палили свічки, підносили свої великі хрести, тільки вже не ставали на коліна. Міліціонери кричали через мегафон, що Хенрік Хауснер — шахрай, ніяких об’явлень немає, і всіх просять розійтися. Це не дуже подіяло. Веремії пішли собі аж увечері. Вони поспішили на останні автобуси, на потяг, який чи то зупиниться, чи то не зупиниться. Деяких нетерплячі онуки затягли до "фіатів" і "вартбургів". Але трохи їх залишилося, десь з два десятки осіб. Всю ніч вони молилися під міліцією, і ніхто їм нічого не зробив.
Вранці на них чекали добрі новини, бо Хенєк вийшов. Його тримали менше ніж сорок вісім годин, Больо і Польдека — так само. Їм висунули звинувачення, справу розглядали у Вроцлаві, і треба було чекати на розгляд. Брат вийшов, благословив вереміїв і пішов на Спортивну. Я думав, що він піде на ділянку, але ні. Він хотів на Спортову, бо в ізоляторі його жахливо годували. У результаті близько восьмої ранку він опустив своє ветеранську дупу на кухонний стілець і чекав на сніданок. Дануся стрибала навколо нього, як ніколи, питала, чи хоче він котлету, оселедця, чи, може, ще щось інше. Дивитися на нього, такого світлого і переможного, приносило мені дивну радість. Скажу панові, що його ще кілька разів заарештовували, але ніколи надовго.
+++
Хеньо вийшов, тож зараз дісталося вереміям. Міліція забирала їх з ділянок, з парку, прямо з вокзалу і везла до відділку, нерідко до Стшеліна, бо в нашому вони не могли вміститися. Нерідко вистачало погрози, і менш задиристий веремія повертався додому. Ті, кого заарештували, виявили силу духу. За прикладом Хенєка вони співали в камерах, влаштовували нічні молитовні чергування. По черзі спали й молилися. Я казав панові, що в міліції ніхто не наважився вдарити Хенєка. Що ж, не всім так пощастило.
У себе в закладі я день у день чув, що сталося з тим чи іншим. Це тривало десь три місяці. Історії були трохи смішними, а трохи страшними, как тигра ебать. Міліціонери оточили ділянки і перевіряли документи у кожного, хто туди заходив. Пояснювали невігласам, щоб вони поверталися додому, бо, нібито, Хенєк зізнався, що всіх дурив. Частина йшла до біса, більшість — ні. Таких записували, погрожували адміністративними штрафами, іноді, знаєте, як це буває, хтось спіткнувся об власні ноги й падав на землю. Найбільше від цього страждали городники. Їх теж трясла міліція, і не раз такий мусив доводити, що він не веремія. Уявіть собі це. До речі, я думаю, що це були досить схожі люди: пророки та городники. Одні віддали б життя за Богородицю, інші — за смородину та банки з консервами. Може, тому вони так не любили одне одного?
Восени рано темніє, і міліціонери вмикали галоХенні ліхтарі. Вони охоче робили це зненацька: немов на замовлення вмикали ліхтарі, встановлені на вантажівках і даху бараковоза. Ви думаєте, що це ніщо не означає. Ні, це не так. Ви їсте піцу, змішуєте горілку з колою, і вам нічого не загрожує. Інша справа — старі й хворі. Тож стояли собі ці дідусі й старенькі жіночки в черзі до Хеня, ці виснажені чоловіки, матері з хворими дітьми на руках, закутані в ковдри, у пальто, бо холодно, і раптом лунає тріск за тріском, і біле світло б’є їм в очі. Вони не знали, що відбувається. Люди валилися один на одного. Ті, хто тікав, топтали тих, хто намагався молитися, а коли один дурний мусор вистрілив у повітря, то половина бідолах впала ниць.
У парку почався справжній цирк. Якщо хтось вилазив на колії, його одразу ж кидали до арешту, тож веремії стали хитрішими і йшли нашим міським парком, що, зрештою, траплялося й раніше. Дорогу вишукували за знаками: хрести на деревах, цвяхи на цих хрестиках, тільки, бачите, у темному парку багато чого може статися. Міліціонери направляли таких у неправильний бік. Викручували вереміям руки, гнали до воронків і сипали лайкою. Про Богородицю говорили такі речі, яких не кажуть навіть про найгіршу шльондру. Енгельс зізнався, сичачи, що мундирні приставили одному з вереміїв пістолет до скроні.