— Ну добре, – заговорив я. — Тоді де ти сховав цю корону? Покажи, похвалися.
— Та вона ж у мене на голові. Вона невидима, але справжня.
Дійсно, Хенєк сидів нерухомо і читав ті листи, не нахиляючи голови, щоб ця невидима корона не злетіла. Я спробував підійти з іншого боку.
— Це корона з терну, яку Ісус мав на голові, коли його розіп’яли, так?
— Приблизно. Тобто, я не наважився б порівнювати ці дві корони.
— Звісно, звичайно, що так. Тисне? Болить?
— Колюче, як чорт знає що. Вибач, я не повинен так говорити.
— Саме так. Колюче. Цікаво, чому Добра Пані не дала тобі чогось зручнішого, наприклад, гарного капелюха? Або нормальної корони, золотої, з діамантами? Ти міг би продати її, і ми вже ніколи б не турбувалися про гроші. Купили б більшу квартиру.
— Я не турбуюсь про гроші, і в кожного, як бачу, є свій кут.
От ніхто не піднімає мій кров'яний тиск, як він, клянуся.
— Ох, Хенєк, я ж просто питаю, чому замість тернової корони ти не одержав чогось більш корисного; ти ж прекрасно розумієш, про що я кажу, чи ти що, дурний?
А він лише помацав себе по лобі, ніби невидима корона на ньому перекосилася, і сказав:
— Ти сам постійно кажеш, що я дурний, тож, мабуть, я й справді дурний.
Чому панові так весело? Краще послухайте, що зі мною сталося наступного дня після роботи. Я зачиняв заклад о шостій і залишався в ньому ще десь півгодини. Я сміюся, що першого дня, коли пан Шульц прийняв мене, то дав мені мітлу, і я більше ніколи її не відпускав. Перукарська справа означає гігієну, ми мусимо дбати про чистоту, щоб клієнти почували, що їх поважають. Я швидко підмітав після кожної стрижки і потім вже о шостій. У мене вранці ви б не знайшли жодної волосинки, але ж робота не закінчувалася на мітлі. Я протирав дзеркала і крісла. Чистив ножиці та тримери, але найбільше часу приділяв своїй бритві. Бритв у мене було, звісно, чотири, у тому числі одна британська, улюблена. Я купив її в комісіонці. Бритва — це як жінка, про неї треба дбати, бо вона поріже вас і інших. Втім, догляд приносить задоволення в обох випадках. Я обожнював промивати лезо крижаною водою, потім витирав, дезінфікував, знову витирав, натирав жиром і лише тоді клав у футляр. Якраз закінчив ці приємні процедури, коли невідомі зловмисники увірвалися разом із дверима. Хто знає, якби вони з’явилися на хвилину раніше, я б мав якісь шанси, бо вони застали б мене з бритвою в руці.
Можу побитися об заклад, що ці самі типи раніше підпалили будку. Їх було троє, один у светрі, другий у жилетці та нейлоновій куртці, на третьому ж бовталася така жахлива, велика куртка-бомбер із м’якої шкіри. І, повірте мені, я не дам себе обдурити, щойно зрозумів, що коїться, я кинувся в бій. "Дешево шкіру не продам", — подумав я. На жаль, як я вже казав, їх було троє, а третій удар завжди припадає ззаду. І мене взяли на чоботи. Я захищав голову й родові коштовності, але вони вміли бити, ой, вміли. Зрештою один, той у светрі, приставив мені до горла мою власну бритву. Ту британську. Ні про що не питав, взагалі нічого не сказав, тільки возив лезом по горлу. Присягнувся б, що це триває вічність, що ось-ось почне світати. Я думав про те, чи не залишив я після себе безладу, листів чи боргів, чи не прийде якась видра на похорон. Ті троє били дзеркала, ламали гребінці, врешті-решт той у куртці з капюшоном, з краваткою, похожою на повітряний змій, схопив фен за кінець шнура, розкрутив і розтрощив об стіну.
Зрештою, замість горла вони порізали мені крісла. Той, що у кольоровому светрі засунув собі лезо під мокасин, смикнув за рукоятку і зламав мою прекрасну британську бритву. Уламки він сунув мені під ніс. Ще дали по копняку і пішли. Я якось зібрався і подивився на помешкання. Пика не склянка, але де я візьму нові крісла, дзеркала, ту ж нещасну бритву? На підлозі висихала розлита рідина для розпилювачів. Скажіть мені, як так можна вчинити? Бо побиття я розумію. Мені дісталося за брата, пика не склянка, людська справа. Ноги не зламали, око не вибили. Але ці речі. Стільки праці, щоб їх здобути, щоб доглядати, щоб вони служили людям. Візьмемо гребінець – він сам плигав мені до руки, підлаштувався до неї, бо кожен хороший перукар не випускає гребінець з рук цілий день. Зламали. Синці загояться, а гребінця й надалі не буде. Хто так руйнує? Скажу вам: дурна людина, бо тільки дурень не знає, скільки любові в речах. Я проклинав власну дурість, проклинав Лонгіна. Дануся мала рацію, що не пробачить мені. Я хотів підмести, але мітла вислизала з рук.